Меч і хрест - Лада Лузіна

Вона владно підвела до неба примарну руку, що розпливалась, – і Катя, Дарина та Марійка одночасно здійняли очі догори і виявили, що звідти на них нестримно летить щось велике й темне. І перш ніж вони встигли кинутися врізнобіч, їх наздогнала оглушлива чорнота…

Але перш ніж провалитися в небуття, Дарина побачила, що небо над ними раптом перестало бути темним, прорвалося тисячею срібних зірок і блимнуло десь ліворуч тривожно-червоним вогнем.

«Літак», – подумала вона і знепритомніла.

– Ну чьо, повертай назад. Бач, замкнено! От життя паскудне!

– Так чьо нам тепер, на гору піхтурою?!

– Ні, через огорожу, з усім спорядженням!

Нервові аварійники, сперечаючись, стовпилися біля зачинених воріт, які вели на скромну територію Кирилівської церкви, захищену блоковою кам’яною огорожею від багатокорпусної психіатричної лікарні імені Павлова, що заполонила гору.

До церковних воріт з вулиці Олени Теліги вів зручний асфальтований під’їзд. Але виходило: щоб зробити ще сто кроків і потрапити на гірський схил, де ховався необхідний їм залізний люк, слід було зламати замок на вході до святої обителі або «повертати назад» і дертися на схил знизу.

– Усе, паняй! Покаталися! – роздратовано кинув водієві один із робітників.

– Стривай, – зупинив його Володимир Сергійович. – Дивіться, в церкві он світло…

У вузьких, як щілини, вікнах корпулентної Кирилівської церкви мерехтіло слабке жовтувате полум’я.

– Ти, Сергійовичу, сьогодні взагалі безквитковий. Так і не лізь! – бухнув той, що сказав «паняй», і махнув рукою.

– Та чого ти? – остудив його другий. – його правда. Треба погукати, вони нам ворота і відчинять.

– Звідси не догукаєшся… Церква стара, стіни знаєте які! Нумо, підсоби… – Володимир Сергійович відійшов до хвіртки, що по сусідству з воротами. Крякнув. Сперся на плече другого, схопився за пруття і, поставивши ногу на стягнуту суворим іржавим дротом ручку, з юнацькою хвацькістю перемахнув двометрову огорожу.

– Чекайте. Зараз! – пообіцяв він.

Хизуючись і пишаючись собою, Марійчин батько попрямував повз сміттєві баки до опасистої білокам’яної руської красуні. Дійшовши до розкреслених клітиною металевих смуг важких дерев’яних дверей, Сергійович зам’явся, збираючись перехреститись, але, посоромившись робити це на очах у товаришів по службі, спохмурнівши, штовхнув одну зі стулок.

Та відчинилася, відкривши вхід до високого квадратного простору центрального нефа, окреслений насупленими середньовічними колонами, що йшли у небо. Усередині церква виявилася страшенно маленькою. А її стіни, темні й облуплені, зберігали залишки тисячолітніх фресок і примальовані до них пізніше відсутні частини святих.

Але нині, в напівтемряві, старі, стерті століттями фарби зливалися в білі «хмари», і Богоматір в центральній апсиді, з відрізаною часом головою, і відсічені від тулуба босі ноги святих – охоронців мармурового іконостасу, що помістився між ними, справляли враження моторошне і гнітюче.

І через це церква здавалася покинутою, не живою. Покинутою Богом і людьми…

Але була діючою. І якесь невідоме Сергійовичу і, схоже, не призначене для погляду мирських релігійне дійство відбувалося в ній просто зараз.

На рожевуватій підлозі з ширококостих, підігнаних одна до одної різнокаліберних кам’яних плит сяяв трикутник із оплавлених церковних свічок. А в його центрі лежав ниць безликий і бездиханний на вигляд священнослужитель, упираючись хрестоподібними кінцівками в краї незрозумілого трикутника.

Руки лежачого були нерухомі й безмовні, ноги неналежно заголились, і Сергійович зніяковіло позадкував, розуміючи: побачив те, що не мусив уздріти, – чиєсь суворе нічне моління.

Він розвернувся, маючи намір піти, й інстинктивно зіщулився, побачивши, що на фресках, праворуч біля дверей, зображено людські голови, які горять у муці червоного пекельного вогню.

СКРЕЖЕТЪ ЗУБОВЪ

ОГНЬ НЕ УГАСАЮЩIЙ

ЧЕРВЪ НЕУСЫПАЮЩIЙ —

прочитав він. А в цей час відсічені голови кричали, пронизані наскрізь пекельними виткими черв’яками, і шкірили роти, що скреготіли зубами, – невмілі й нарочито застрашливі, немов змальовані зі шкільного зошита його сина, коли той, іще підлітком, полюбляв малювати всякі убивчі жахи.

Шановні парафіяни,

в церкві забороняється цілувати стіни —

свідчив папірець поруч.

Вторженець завмер й інстинктивно потягнувся трьома складеними пальцями до лоба, відчувши раптом неусвідомлений і безіменний, але наростаючий жах, що тіснив груди Хоми Брута, який іще не знав, що чекає його за порогом опівнічної та порожньої церкви, але кожною порою своєї шкіри розумів уже: краще не знати цього ніколи! Тікати без оглядки, поки ще не пізно!

Пізно.

Володимир Сергійович озирнувся. І відразу дізнався, що змусило його заніміти, засумнівавшись у суворій святості цього нічного моління. Трикутник, у центрі якого лежав молільник, був червоним. Таким же страхітливо червоним, як і на фресках пекла біля дверей!

Ціпеніючи, Марійчин батько підійшов до хрестоподібного тіла, яке потопало в мокрій загусаючій крові. І зрозумів: молільник із заголеними ногами – жінка в темній і короткій джинсовій спідниці.

Її щільно зведені ноги вищирялися двома малиновими каблуками, що здавалися тут до болю недоречними. Пишне темне волосся обрамляло бліду щоку і застиглий загострений профіль.

Вона була молода, жахливо, нестерпно молода і, напевно, гарна, і нестерпність цього факту полягала в тому, що вона була так само жахливо і нестерпно мертва.

– Що у вас тут відбувається? – грубо і загрозливо ударив Сергійовича під дихало раптовий голос, що змусив його здригнутись і подивитися на двері.

Але замість клишоногого, із засипаним землею тілом гоголівського Вія із залізним лицем і замкненими повіками, там стояли три похмурі та настовбурчені міліціонери, викликані на «злісне хуліганство».

– Що ЦЕ таке? – повторив запитання перший.

– О Боже, ні фіга собі! У церкві! – сказав інший.

А потім ніч пішла під укіс. Люди все прибували і прибували: фотографи, судові медики, експерти-криміналісти. Їх стало надто багато, і серед них промайнуло якесь начальницьке обличчя, припухле і стурбоване. А поряд