Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— То що? — поцікавився, трохи зачекавши.

— Якщо я не помиляюся, незабаром ранок. Завжди найяскравіше перед світанням, адже так?

— Приблизно так.

Ноги мені пекло вогнем: це поновлювалася циркуляція крові. Я змусив себе стати рівно, хоч і спирався на стіну.

— Отримала нові інструкції?

— Ще ні. Маю відчуття, що з’являться на світанку.

Я дошкандибав до найближчої лави й упав на неї.

— Якщо щось заявиться сюди цієї миті, зможу хіба вдарити по ньому випадковим набором заклинань. Спати на обладунках — це збочення. Майже так само незручно, як спати в обладунках.

— Кинеш мене на ворога, і я виграю для тебе час. Як мінімум.

— Дякую.

— Як давно ти себе пам’ятаєш?

— Мабуть, змалку. А що?

— Пригадую свої відчуття, відколи вперше пройшла ініціацію на Лоґрусі. Але доки ми не потрапили сюди, все було наче уві сні. Я просто реагувала на життя, і це все.

— У більшості людей теж так.

— Справді? Раніше я не могла мислити або спілкуватися так, як зараз.

— Це правда.

— Думаєш, це триватиме?

— Що маєш на увазі?

— Чи не може бути, що це тимчасовий стан? Може, мої здібності збільшили, щоб вони відповідали особливим обставинам, котрі є в цьому місці?

— Не знаю, Фракір, — відказав я, розтираючи ліву литку. — А тобі подобається твій новий стан?

— Так. Мабуть, це нерозумно. Чому мене має хвилювати, що я його втрачу? Адже тоді навіть не помічу цього...

— Гарне питання, та я не маю відповіді. Можливо, ти все ж таки отримала цей новий стан назавжди.

— Не думаю. Хоча точно і не знаю.

— Тобто, тебе лякає регрес?

— Так.

— Тоді скажу ось що: коли ми знайдемо шлях звідси, залишайся тут.

— Не можу так вчинити.

— Чому ні? Ти інколи була корисною, але я спроможний подбати про себе сам. Тепер, коли ти стала розумною, маєш жити власним життям.

— Але ж я чудовисько.

— А ми всі хто такі? Просто хочу, аби ти знала, що я не заперечуватиму.

Вона смикнулася ще раз і затихла.

Я б попив водички, якби не боявся.

Я сидів отак, може, з годину, перебираючи в голові усе, що сталося зі мною останнім часом, шукаючи в цьому якусь логіку та ключ до розгадки.

— Схоже, наче чую твої думки, — раптом озвалася Фракір. — Можу докинути тобі щось у тему.

— Невже? І що саме?

— Той, хто переніс тебе сюди.

— Той, який був у подобі мого батька?

— Так.

— І що маєш сказати про нього?

— Він був не такий, як ті двоє, котрі були перед ним. Він був людською істотою. А вони — ні.

— Ти хочеш сказати, що це міг бути справді Корвін?

— Не можу стверджувати, бо я його ніколи не бачила. Але він не був штучно створеним, як інші, це факт.

— А тобі відомо, хто чи що ті, інші?

— Ні, знаю тільки, що вони мали дивну особливість, мені незрозумілу.

Я нахилився, потер скроні. Зробив кілька глибоких вдихів та видихів. У мене пересохло в горлі й нили всі м’язи.

— Продовжуй. Я слухаю.

— Не знаю, як це пояснити, — сказала Фракір. — Пам’ятаєш, тоді, коли моя свідомість ще не пробудилася, ти необачно проніс мене крізь Лабіринт на своєму зап’ястку?

— Ще б пак не пам’ятати! У мене надовго лишився шрам на руці — так ти тоді відреагувала на це.

— Те, що належить Хаосу, і те, що належить Порядку, погано поєднуються між собою. Але я вціліла. І в моїй свідомості є запис про цей досвід. Отже, Дворкін і Оберон, які приходили до тебе в тій печері...

— Так?

— Їхні людські личини приховували пульсуючі енергетичні поля з геометричними конструктами.

— То це схоже на комп’ютерну анімацію?

— Можливо. Не знаю.

— А мій батько був інакший?

— Так. Але веду не до цього. Я впізнала їхнє походження.

Я весь перетворився на слух.

— Поясни, що хочеш цим сказати?

— Ті завихрення, ті геометричні лінії, навколо яких побудовано ці фігури... Це були ділянки Лабіринту в Амбері.

— Не може бути! Ти помиляєшся, Фракір.

— Ні. Раніше мені бракувало свідомості, але не пам’яті. Обидві перші фігури — це тривимірна проекція окремих ділянок Лабіринту.

— Навіщо Лабіринтові створювати симулякрів, щоб морочити мені голову?

— Я лише скромне знаряддя вбивства. Логіка — моє слабке місце. Поки що.

— Фракір, якщо в цьому беруть участь Єдиноріг та Змія, то, припускаю, Лабіринт теж може бути залучений.

— Ми бачили, Мерліне, що Лоґрус точно в грі.

— А того дня, коли Корал пройшла крізь Лабіринт, мені здалося, що він діяв розумно. Припустімо, що це так і є, додаймо його здатність створювати конструкти... То, може, це і є те місце, куди вони хотіли взяти мене зі собою? Чи Корвін закинув мене кудись до геть іншого місця? А чого від мене треба Лабіринтові? І що хотів від мене мій батько?

— Шкода, що я не вмію знизувати плечима, — відказала Фракір. — Це ж саме такі питання називають, здається, риторичними?

— Мабуть, так.

— До мене почала надходити інша інформація, отож, гадаю, ніч добігає кінця.

Я підхопився з лави.

— Чи це значить, що мені можна поїсти? І попити? — запитав.

— Гадаю, можна.

Я метнувся стрілою.

— У цих справах я новачок, тож не можу не запитати: а чи не вважається за святотатство перестрибувати отак через вівтар? — поцікавилася Фракір.

Чорні язички свічок затріпотіли, коли я пролетів між ними.

— Дідько, навіть не знаю, кому присвячено цей вівтар, — парирував я. — Гадаю, щоб виявити неповагу до чогось, треба принаймні це «щось» ідентифікувати.

Коли я схопив жбан і зробив величезний ковток, земля легенько затремтіла.

— Але, можливо, ти маєш слушність, — сказав я, мало не захлинувшись.

Я повернувся з глеком і буханцем, тепер уже обійшовши довкола вівтаря, пройшовши повз карлика, який дубів собі потроху, і знову всівся на лаву під задньою стіною. Почав їсти та пити, тепер уже повільніше.

— І що далі? — запитав я. — Кажеш, є нові повідомлення?

— Із чатуванням ти впорався успішно, — мовила вона. — Тепер мусиш вибрати з