Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

І знову не почув нічого; жодного натяку на відповідь.

— Не знаю, як ти це робиш. Або навіщо, — я ворушив губами, а ще промовляв подумки. — Не відчуваю на собі закляття. Але мене ж навіщось сюди закинули. Тож починай. Скажи мені, чого ти хочеш.

Nada[122].

Я й далі рухався вперед, продовжуючи, хоч і без ентузіазму, спроби переміститися крізь Тінь. Водночас не припиняв обмірковувати ситуацію. У мене було таке відчуття, наче у цій справі я обійшов своєю увагою щось дуже просте, але суттєве.

...за наступним поворотом під скелею буде невеличка червона квітка.

Я повернув і побачив її, квітку, яку вичаклував напівсвідомо. Кинувся торкнутись її, пересвідчитися, що Всесвіт — благодатна й прихильна до Мерліна місцина.

Під час бігу я оступився, здійнявши хмару куряви. Відновив рівновагу, випростався, озирнувся. Я шукав хвилин десять чи п’ятнадцять, не менше, але не міг знайти те місце, де бачив квітку. Нарешті я чортихнувся й пішов далі. Нікому не сподобалося б, щоби Всесвіт робив з нього посміховисько.

У раптовому припливі осяяння обшукав я усі свої кишені: чи не заховався десь бодай крихітний уламок блакитного каменю. Завдяки своїм дивовижним вібраційним властивостям він, можливо, спромігся б перенести мене крізь Тінь до свого двійника. Та ні. Навіть блакитної піщинки не знайшлось. Усі блакитні камені були в могилі мого батька. Мабуть, це був би надто простий вихід для мене.

Що ж я проґавив?

Фейковий Дворкін, фейковий Оберон і чоловік, який назвався моїм батьком, — усі вони хотіли перепровадити мене до якогось невідомого мені місця, аби я взяв участь у боротьбі двох Сил. Принаймні так сказала подоба Оберона, хай там що це мало означати. А от подобі Корвіна це, схоже, вдалося, подумав я, потираючи щелепу. Тільки що це за гра? І що це за Сили?

Той Лже-Оберон казав щось, наче я маю обрати між Амбером і Хаосом. Але під час тієї ж розмови про все інше він збрехав. Та нехай їх обох чорти візьмуть! Я не просив уплутувати мене у цю гру. В мене власних проблем вистачає. Навіть знати не хочу, що там відбувається.

Буцнувши білий камінчик, я дивився, як він собі котиться. Навряд чи це справа рук Юрта або Джулії. Радше схоже на якийсь новий чинник або на старий, який значно змінився. Коли цей новий чинник почав діяти? Гадаю, він пов’язаний із тією силою, що атакувала мене після моєї спроби дістатися до Корал. Можна припустити, що ця сила мене знайшла, і ось наслідки. Але що це за сила? Спершу мені треба, вирішив я, дізнатися, де те місце, у якому Корал лежить посеред вогняного кола. Я мав відчуття, що моя теперішня ситуація і те місце якось пов’язані між собою. Де ж це може бути? Вона попросила Лабіринт перенести її туди, куди мусить піти... Наразі я не маю жодної змоги запитати Лабіринт, куди він її послав, так само, як не міг наказати йому перенести мене слідом за нею.

Схоже, пора припинити гру й спробувати розв’язати проблему, будь-яким чином. Мої Козирі — поза будь-яким контактом, мою здатність долати Тінь заблоковано загадковим чином, отже, настав час і мені використати фактор сили, та ще й вищого ступеня. Я викличу образ Лоґрусу та продовжу свою мандрівку Тінню, тільки тепер на кожному кроці я матиму підтримку сил Хаосу.

Фракір боляче стиснула мій зап’ясток. Я поспіхом озирнувся, шукаючи ознаки загрози, але нічого не побачив. Постояв насторожі ще кілька хвилин, вивчаючи місцевість. Нічого не було помітно, і Фракір наче заспокоїлася.

Це не вперше вона подавала фальшивий сигнал тривоги через збій у системі, спричинений, можливо, випадковою астральною течією або ж моєю вчасною невідповідною думкою. Проте в такому місці, як це, краще не ризикувати. Метрів за двадцять чи тридцять від мене височіла поодинока скеля, до неї було кроків сто схилом угору. Я попростував туди й почав дертися вгору.

Коли врешті-решт видряпався на білий, як крейда, вершечок, у мене під ногами відкрився широкий краєвид у всі боки. І жодної живої істоти в цьому химерному безмовному біполярному Всесвіті я не помітив.

Отже, вирішивши вважати тривогу неправдивою, я спустився зі скелі й узявся знову викликати Лоґрус. Фракір мало не обірвала мені руку. Але я проігнорував цю чортову штуку і зробив виклик.

Я побачив, як у повітрі виріс образ Лоґрусу і помчав до мене. Він пурхав, наче метелик, але вмазався у мене, мовби вантажівка. Мій чорно-білий, наче документальна стрічка, світ погаснув, перетворившись із чорно-білого на суцільно чорний.

4

Я прийшов до тями.

Голова боліла, рот був повний піску. Я лежав долілиць. Пам’ять повернулася на своє місце, протовпившись крізь затори, і я розплющив очі. Навколо все залишалося чорно-білим, а ще сірим. Я виплюнув пісок, протер очі, прокліпався. Образу Лоґрусу вже не було, і я не міг пояснити собі, чому він так учинив зі мною.

Сів, охопивши руками коліна. Схоже, я потрапив на слизьке: усі мої надлюдські можливості, за допомогою яких звик подорожувати та спілкуватися, були заблоковані. Я не міг вигадати чогось кращого, ніж устати, обрати напрямок та й рушити.

Я здригнувся. Куди мені йти? Просто пересуватися й надалі серед цих одноманітних пейзажів?

І тут пролунав ледь чутний звук, наче хтось делікатно відкашлявся.

Я миттєво зірвався на ноги, озирнувся на всі боки.

— Хто тут?! — запитав, змирившись із тим, що не маю голосу.

Кашель пролунав знову, десь зовсім поряд.

А тоді я почув і слова.

— Маю для тебе повідомлення, — сказало щось, наче в моїй голові.

— Що? Повідомлення? Де ти? — намагався вимовити я.

— Перепрошую, — проказав стишений голос, — але для мене це нова справа. Почнемо з того, що я там, де й завжди — у тебе на зап’ястку, а Лоґрус, коли він тут вибухнув, надав мені додаткові властивості, аби я могла передавати повідомлення.

— Фракір?

— Так. Того дня, коли ти проніс мене крізь Лоґрус, мої здібності вперше розширились, і я навчилася відчувати небезпеку, пересуватися, долати ворога, а також, до певної міри, відчувати й мислити. Тепер Лоґрус додав ще телепатію та розширив мою інформованість у межах, необхідних для передачі повідомлень.

— Навіщо це все?

— Він поспішав, міг перебувати тут тільки мить, не більше, і лише таким чином зумів повідомити тебе про те, що відбувається.

— Мені й на гадку