Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Пролунало щось схоже на хихотіння.

Потім я почув, як Фракір відповідає:

— Інтелект такого рівня важко класифікувати. До того ж, гадаю, у більшості випадків він не має що говорити. Його енергія витрачається на інше.

— Добре, а чому він так налетів на мене?

— Ненавмисне. Це був побічний результат наділення мене новими властивостями, коли він побачив, що тільки через мене зможе передавати тобі більше, ніж окремі слова й образи.

— А чому він не міг затриматися тут на довше?

— Особливість цієї місцини, яка лежить між Тінями, така, що доступ до неї здебільшого закритий і для Лабіринту, і для Лоґрусу.

— Щось на кшталт демілітаризованої зони?

— Ні, про перемир’я тут не йдеться. Просто обом образам украй важко проявлятися тут. Ось чому це місце залишається практично незмінним.

— Тобто, це місце, куди вони не можуть дістатися?

— Можна сказати й так.

— А чому я раніше ніколи про нього не чув?

— Мабуть, тому, що сюди ніхто не може дістатися просто так.

— Добре, що там за повідомлення?

— Воно полягає головно у тому, що тобі не варто знову намагатися викликати сюди Лоґрус. Тут таке викривлювальне середовище, що невідомо, як поводитиметься перекинута сюди енергія за межами якогось відповідного вмістилища. Це може бути небезпечно для тебе.

Я потер скроні, що пульсували болем. Принаймні це трохи відволікало від болю в щелепі.

— Добре, — погодився я з Фракір. — А він не натякнув, що я маю тут робити?

— Так. Це випробування. У чому воно полягає, не можу сказати.

— У мене є вибір?

— Що маєш на увазі?

— Можу я відмовитися брати участь?

— Мабуть, так. Але тоді не знаю, як тобі вибратися звідси...

— Мене що, випустять із цього місця наприкінці, якщо погоджуся грати?

— Так, якщо ти залишишся живим. Навіть якщо не залишишся, теж випустять. Я так гадаю.

— Тоді вибору, справді, нема.

— Вибір з’явиться.

— Коли?

— Десь далі на твоєму шляху. Не знаю, де саме.

— Чому б тобі просто не переказати мені всі інструкції відразу?

— Не можу. Не знаю всіх одразу. Вони спливуть лише у відповідь на питання або на ситуацію.

— Ці інструкції можуть завадити тобі виконувати свої функції зашморгу?

— Ні.

— Приємно чути. Дуже добре. То ти знаєш, що я маю робити тепер?

— Так. Ти маєш вибратися на найвищий схил, який бачиш ліворуч від себе.

— Який?

Добре, мабуть, ідеться про оту схожу на зламаний зуб скелю, що аж палахкотить білим, вирішив я.

Отож попрямував до неї, схилом, що поступово забирав угору. Чорне сонце піднялося вище сірим небосхилом. Навколо панувало моторошне мовчання.

— Агов, а ти знаєш, що ми знайдемо там, куди йдемо, і коли це станеться? — спробував я дізнатися, звертаючись до Фракір.

— Певна, що відповідна інформація існує, — отримав відповідь, — але не думаю, що ми її одержимо раніше, ніж дістанемося відповідної точки.

— Сподіваюся, ти маєш слушність.

— Я теж сподіваюся.

Обраний шлях і далі забирав угору. Точно зафіксувати час я не мав змоги, але мені здалося, що до підніжжя білої гори йшов годину, а то й більше. На її схилах я не помітив ані відбитка ноги, ні інших прикмет життя, але, коли почав сходження, мені раз у раз траплялися стежини природного походження, щось на кшталт уступів, і вони простягалися саме в напрямку білого тімені гори. Поки я давав собі з ними раду, мусило сплисти ще кілька годин, бо темне сонце проминуло зеніт і почало скочуватися на захід, що лежав позаду цього піка. Найбільше мене дратувала неможливість лаятись уголос.

— Звідки мені знати, що я дряпаюся з того боку, із якого треба? І як натраплю на потрібне місце? — поцікавився я.

— Ти рухаєшся у правильному напрямку, — запевнила мене Фракір.

— Але ти не знаєш, скільки ще йти?

— Нє-а. Однак упізнаю місце, коли його побачу.

— Сонце незабаром заховається за гору. Ти й тоді зможеш побачити це місце й упізнати?

— Гадаю, коли сонце сяде, небосхил стане світлішим. Цей негативний світ — прикольний. Хай там як, тут завжди щось залишає світлим, а щось — темним. Отже, завжди є змога визначитися.

— А не скажеш, що, на твою думку, ми взагалі тут робимо?

— Проходимо один із цих грьобаних квестів, я думаю.

— Віртуальний? Чи реальний?

— Як розумію, в усіх квестах є потроху того, потроху цього; але відчуваю, що цей більшою частиною існує в реалі. З іншого боку, усе, що трапляється між Тінями, відгонить радше алегоричністю та емблематичністю — усім тим лайном, яким ви, люди, забиваєте свою підсвідомість.

— Тобто, ти теж не знаєш.

— Напевне я не знаю, але ж медіум-відгадувач — це мій фах.

Я знайшов опору для рук високо над головою, підтягнувся та підкорив наступний уступ. Трохи пройшов карнизом, тоді знову перебрався вище. Нарешті сонце сіло, але це не вплинуло на мою здатність бачити. Темрява й світло просто помінялися місцями.

Продершись крізь осип п’ять чи шість метрів завширшки, я зупинився й роззирнувся, вивчаючи те місце, де опинився. Трохи вище на поверхні виднівся отвір, що вів углиб гори. Я не став класифікувати побачене як печеру, бо вхід цей, принаймні так мені здалося, мав штучне походження. Наче хтось видовбав у схилі гори велику арку, аж таку, що під нею можна було проїхати верхи.

— Уяви собі, — прокоментувала Фракір, смикнувши мене за зап’ясток, — це таки вона.

— Вона? Що означає — «вона»? — перепитав я.

— Перша станція, — відповіла Фракір. — Тут маєш зупинитися й дещо зробити, перш ніж рухатися далі.

— А саме?

— Доцільніше зайти всередину та побачити на власні очі.

Підтягнувшись, я вліз на карниз, підвівся й підійшов упритул до отвору. Арка світилася цим дивним світлом без джерела. Затримавшись на порозі, зазирнув усередину.

Це нагадувало каплицю узагальненого типу. Тут був невеличкий вівтар, з двома свічками на ньому, позначеними мерехтливими чорними коронами. Уздовж стін тяглися лави, викарбувані в камені. Крім входу, біля якого я стояв, налічив ще п’ять дверей: троє на протилежній від мене стіні, одні праворуч і ще одні ліворуч. У центрі приміщення громадилися дві купи бойових обладунків. Жодних символів, що допомогли б зрозуміти, до якого релігійного культу належить ця капличка,