Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

То, можливо, це моє власне творіння веде гру зі мною? Чи не Привид це запроторив мене до пустельної віддаленої Тіні, заблокував для мене можливість контактів та й узявся розігрувати зі мною ретельно продуману гру? Може, він вважає, що, отримавши перемогу над власним творцем, до якого Привид начебто ще відчуває щось на кшталт побожності, підвищить власний статус і випередить мене у його власному табелі про ранги? Це цілком можливо. Якщо тобі трапляються комп’ютерні моделі, шукай бога з машини[129].

Це змусило мене замислитися над тим, яку силу має Привид насправді. Хоча його сила частково базувалася на силі Лабіринту, я був упевнений, що вона їй не дорівнює, так само, як і силі Лоґрусу. Я не міг уявити, щоб йому вдалося заблокувати цю місцину від одного з них.

З іншого боку, йому достатньо було б заблокувати мене. Гадаю, він міг би зіграти роль Лоґрусу в тому блискавичному зіткненні, завдяки якому я тут і опинився. Але звідси випливало б, що то Привид наділив Фракір новими здібностями, а він це навряд чи зміг би зробити. А ще Єдиноріг, і Змія...

— Фракір, ти впевнена, що це саме Лоґрус надав тобі твої нові здібності й запрограмував тебе переказувати мені інструкції? — запитав я.

— Так.

— А чому ти така впевнена?

— Тому що, коли я вперше отримала нові здібності при проходженні крізь Лоґрус, відчуття було точнісінько таке.

— Зрозуміло. Наступне запитання: чи не можуть Єдиноріг та Змія, яких ми бачили в каплиці, бути такими ж подобами, як Дворкін і Оберон, там, у печері?

— Ні. Я б це помітила. Вони не мали нічого спільного з тими фігурами. Були жахливі, могутні й саме ті, ким здавалися.

— Добре, — відказав їй. — А то я хвилювався, чи це, бува, не хитра шарада, яку влаштував нам Привид?

— Я це вже прочитала у твоїй голові. Хоча не розумію, чому ти вважаєш природу Єдинорога та Змії важливою. Вони могли просто увійти в конструкт, що створив Привид, аби змусити тебе припинити вибрикувати, бо хотіли подивитися, чим закінчиться ця гра.

— Це мені не спадало на думку.

— І Привид міг знайти місце, до якого важко потрапити й Лабіринту, і Лоґрусу, та проникнути до нього.

— Гадаю, твоя правда. Але, на жаль, у такому разі це мені нічого не дає.

— Так, бо це місце не створив Привид. Воно існувало завжди. Я дізналася про це від Лоґрусу.

— Може, це й має нас трохи заспокоїти, проте...

Мені не вдалося закінчити фразу, бо в цей час мою увагу привернув рух у протилежному квадранті кам’яного кола. Я побачив там ще один вівтар, якого раніше не помічав, жіночу постать за ним і чорно-білу чоловічу постать на вівтарі, готову для офіри. Ця пара дуже скидалася на попередню.

— Ні! — вигукнув я. — Припиніть, досить!

Але ніж опустився саме тієї миті, коли я кинувся в напрямку вівтаря. Весь ритуал повторився, вівтар згорнувся, і все зникло, закрутившись у вирі. Коли я добіг до місця події, то знову не знайшов жодних ознак, що тут тільки-но відбулося щось незвичайне.

— А що ти скажеш про це? — запитав я Фракір.

— Ті самі сили, що й минулого разу, тільки тепер вони якимось чином помінялися місцями.

— Але чому? Що відбувається?

— Триває зосереджування сил. І Лабіринт, і Лоґрус намагаються тимчасово заволодіти цим місцем. А жертвоприношення, такі, як ти щойно спостерігав, допомагають утворити необхідні для них проходи.

— А навіщо їм змога з’являтися тут?

— Нейтральна територія. Напруга між ними зростає, а від тебе чекають, що ти зміниш баланс сил на користь одного з них.

— Але я й не здогадуюся, що маю для цього зробити.

— Дізнаєшся, коли настане слушний момент.

Повернувшись на стежку, я пішов далі.

— Я опинився тут саме тоді, коли приносили жертви? — запитав. — Чи жертви приносили тому, що я проходив тут саме тоді?

— Було обумовлено, що жертвоприношення мають відбутись у твоїй присутності. Ти — з’єднувальна ланка.

— Чи ти гадаєш у такому разі, що я можу очікувати...

Із-за каменя ліворуч від стежини виступила постать і неголосно розсміялася. Моя рука ковзнула на руків’я меча, але зброї в руках ця людина не мала. І рухалася вона повільно.

— Розмовляєш сам із собою? Це не дуже добрий знак, — зауважив незнайомець.

Постать цього чоловіка була витримана у чорних, білих та сірих тонах. Насправді права половина його фігури ховалася в темряві, а ліва була освітлена, і він цілком міг виявитися тим хлопом, який працював кинджалом біля першого вівтаря. Хоч я не міг цього стверджувати. Але, хай там хто він був такий чи що воно було таке, я не мав жодного бажання знайомитися з ним.

Тому стенув плечима.

— Єдиний знак, що цікавить мене в цьому місці, — кинув я, проходячи повз нього, — це табличка з написом «Вихід».

Його рука лягла мені на плече, і він легко розвернув мене обличчям до себе та знову коротко розсміявся.

— Треба бути обережним, висловлюючи побажання в такому місці, як це, — мовив чоловік неголосно й повільно, — бо побажання тут часом виконують. А що, коли їхній виконавець захоче пожартувати та зрозуміє твій «Вихід» як «Кінець»? Тоді... тоді пуф! І ти можеш зникнути звідси. Здиміти й потрапити вгору, на небо. Піти вниз, у землю. Чи вбік, просто до пекла.

— Я там уже побував, — відказав йому. — А також на багатьох проміжних станціях.

— Отакої! Твоє бажання справдилося, — повідомив той, і в його лівому оці відбився спалах світла, а тоді він спрямував його, наче дзеркальцем, у напрямку до мене. Хоч як я намагався розвернутися й перевести погляд, правого ока не бачив. — Дивись! Он там...

Я повернув голову та подивився туди, куди він показував. Там, на камені, що увінчував дольмен, засвітилася табличка з написом «Вихід», точно така, яку я звик бачити над запасним виходом театру поблизу мого студентського гуртожитку.

— Твоя правда, — сказав йому.

— Підеш під цей знак?

— А ти?

— Мені нема чого туди йти, — відказав той. — Я вже знаю, що там.

— І що ж там таке? —