Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Щоб він виконав свій обов’язок, так само, як ти виконаєш свій, — відповів Роланд. — І більше ні слова.

Четверо дітей підійшли до нього. Близнюки Тейвері, що трималися за руки, розчервонілися й захекалися. Їхні очі горіли.

— Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, — промовив Роланд. Бенні й діти Тейвері, схвильовані, нахилилися до нього. А Джейк, хоч йому й не терпілося швидше вирушити, хвилювався менше. Він знав, про що йтиметься зараз і що буде далі. Якщо все піде так, як задумав Роланд.

Роланд заговорив до дітей, яких покликав, але його могли чути й ті, що вишикувалися вервечкою.

— Зараз ви підете стежкою, — сказав він, — і через кожні два фути кидатимете на землю щось із речей, неначе дуже поспішали й ішли швидко, майже бігли. Насправді я хочу, щоб ви вчотирьох пішли швидким кроком. Але не біжіть і дивіться під ноги. Дійдете до того місця, де стежка розгалужується… це десь півмилі… і станете. Зрозуміли? Ні кроку далі.

Діти енергійно закивали. Роланд перевів погляд на напружених дорослих, що стояли в нього за спиною.

— Ці четверо підуть першими, решта чекає дві хвилини, потім вирушає: спершу старші, далі молодші. Далеко йти не доведеться. Останні пари навряд чи просунуться далі місця, де ми зараз стоїмо. — Роланд підвищив голос і закричав командним тоном: — Діти! Коли почуєте цей сигнал, повертайтеся! І повертайтеся швидко! — Він запхав два пальці лівої руки до рота й просвистів так пронизливо, що дехто з дітей затулив вуха.

— Сей, якщо ви збираєтеся сховати дітей у печері, — звернулася до нього Анабель Хав’єр, — чому вони мають повертатися?

— Бо вони не підуть у печери, — відповів стрілець. — Вони сховаються там. — Він махнув рукою на схід. — У рисі, на цьому березі ріки. Про них подбає леді Оріза. — Усі подивилися в той бік, куди він показував, і тієї ж миті побачили хмару куряви.

Вовки.

П’ЯТЬ

— Наші гості не забарилися, любчику, — зауважила Сюзанна.

Роланд кивнув і повернувся до Джейка.

— Вперед, Джейку. Робіть те, що я сказав.

Джейк згріб у дві жмені речі з ящика і передав їх близнюкам Тейвері. Потім зграбно, як олень, зістрибнув у канаву ліворуч і пішов уздовж стежки поряд з Бенні. Френк і Френсін крокували позаду. На очах у Роланда Френсін впустила на землю маленьку шапочку.

— Добре, — кивнув Оверголсер. — Я зрозумів. Вовки побачать розкидані речі й повірять, що діти в печерах. Але, стрільцю, нащо їм усім іти тією стежкою? Нехай би просто зараз тікали у рис.

— Бо ми підозрюємо, що Вовки йдуть на запах своїх жертв, як це роблять справжні звірі, — відповів Роланд і підвищив голос: — Діти, вперед! Старші першими! Кожна пара тримається за руки і не відпускає! Вертаєтеся на мій свист!

Діти вирушили стежкою, перебираючись через канаву за допомогою Каллагена, Сейрі Адамс, Хав’єрів і Бена Слайтмена. Обличчя всіх дорослих були стурбовані, але тільки батько Бенні зиркав недовірливо.

— Вовки поскачуть у цей бік, бо мають причину думати, що діти там, — пояснив Роланд, махнувши в бік шахт. — Але вони не дурні, Вейне. Вони шукатимуть знаків, і ми дамо їх. Якщо вони йдуть на запах — а я готовий побитися об заклад на весь урожай кальїнського рису, що так і є, — то, крім розкиданих черевичків і стрічок, матимуть ще й слід. Запах багатьох дітей обірветься, але їх ще трохи вестиме далі запах тих чотирьох, яких я відрядив першими. Чи підуть вони далі — це під питанням. Але на той час це вже не матиме значення.

— Але…

Роланд перестав його слухати й повернувся до свого маленького загону бійців. Загалом їх було семеро. «Хороше число, — подумав він. — Число сили». Він перевів погляд далі, на хмару пилу.

Вона здіймалася вище за всі стовпи семінону й рухалася страхітливо швидко. Втім, Роланд вважав, що часу в них ще достатньо.

— Слухайте й запам’ятовуйте. — Зараз він звертався до Залії, Марґарет і Рози. Члени його ка-тету вже знали, про що він розповідатиме, знали, відколи старий Джеймі прошепотів свою давню таємницю на вухо Едді, коли вони розмовляли на ґанку в Джефордсів. — Вовки — не люди і не чудовиська. Це роботи.

— Роботи?! — повторив Оверголсер, радше від подиву, ніж недовіри.

— Еге ж, ми з друзями вже бачили таких раніше, — відказав Роланд, пригадуючи галявину, де ганялися один за одним останні слуги великого ведмедя, нескінченно описуючи кола. — У них на головах каптури, щоб не видно було маленьких штук, які обертаються на маківках. Це кружальця десь отакого розміру. — Роланд показав їм висоту і довжину — два дюйми і п’ять дюймів. — Колись давно одну з таких штук випадково збила своєю тарілкою Моллі Дулін. Вона влучила ненароком. Ми стрілятимемо зі знаттям.

— Капелюшки-розумаки, — сказав Едді. — Їхній зв’язок із зовнішнім світом. Без них вони відразу здихають.

— Цільте сюди. — Роланд підняв праву руку на дюйм над своєю маківкою.

— Але ж груди… зябра в грудях… — розгублено промовила Марґарет Айзенгарт.

— Брехня від першого до останнього слова, — пояснив Роланд. — Цільте у верхівку каптурів.

— Сподіваюся, коли-небудь мені хтось пояснить, для чого була вся ця брехня, — сказав Тіан.

— За умови, що «коли-небудь» настане, — відповів йому Роланд. Найменші діти, слухняно тримаючись за руки, вже ступили на стежку. Старші вже віддалилися на одну восьму милі, а Джейків квартет — щонайменше на одну четверту. Цього мало вистачити, Роланд повернувся до доглядачів.

— Зараз вони повернуть назад, — сказав він. — Переведіть їх через канаву й кукурудзяне поле двома паралельними рядами. — Не озираючись, він показав великим пальцем собі за спину. — Треба пояснювати, наскільки важливо не зачіпати кукурудзяні стебла, особливо ті, що ростуть уздовж дороги, де Вовки можуть звернути на них увагу?

Всі мовчки похитали головами.

— На краю рисових полів, — вів далі Роланд, — заведіть їх у один з водостоків. Неподалік від річки нехай заляжуть у рисі, там, де він високий і ще досі зелений. — Він розвів руки, зблискуючи очима. — Розосередьте їх. Ви, дорослі, сховайтеся на тому боці, що виходить на річку. Якщо Вовків буде більше, ніж ми очікуємо, то прийдуть вони звідти.

Не даючи їм змоги поставити питання, Роланд знову запхав пальці до рота й засвистів. Воун Айзенгарт, Крелла Ансельм і Вейн Оверголсер приєдналися до тих, хто стояв у канаві, й загукали до малечі, щоб ті поверталися на дорогу. Едді тим часом зиркнув через плече й вражено відзначив, що хмара куряви вже подолала чималий шлях до річки. Та цю швидкість легко було збагнути, знаючи правду: сірі коні насправді були механічними пристроями,