Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Я зробив це заради сина, — мовив Слайтмен. — Енді прийшов до мене і сказав, що вони неодмінно його заберуть. Кудись туди, Роланде… — Він махнув на схід, у бік Краю грому. — Десь там є безталанні істоти, що їх звуть Руйнівниками. Це невільники. Енді казав, що вони телепати й психокінетики. Не знаю, що ці слова означають, але вони живляться мозком. Руйнівники — люди, вони їдять те саме, що й ми, але їм потрібен ще й інший харч, особливий, аби не голодувало те, що робить їх особливими.

— Їжа для мозку, — сказав Роланд. І згадав, як його мати називала рибу харчем для мозку. А потім несподівано піймав себе на думці про Сюзаннині нічні вилазки. Хоча до опівнічної бенкетної зали вчащала не Сюзанна. То була Мія. Нічия дочка.

— Атож, так я собі думаю, — кивнув Слайтмен. — Але це мають у собі лише близнюки. Це те, що пов’язує їхні душі. А ті люди… це вони відряджають до нас Вовків… вони витягують це з дітей. І діти стають безмозкими. Рунтами. Це їжа, Роланде, розумієш? От навіщо вони їх забирають! Годувати триклятих Руйнівників! Не їхні тіла, а їхні мозки! А що вони мають руйнувати, я не знаю!

— Два Промені, що досі тримають Вежу, — сказав Роланд.

Слайтмен глянув на нього, мов громом уражений. В очах відбився переляк.

— Темну вежу? — прошепотів він. — Правду кажеш?

— Так, — кивнув стрілець. — Хто такий Фінлі? Фінлі О’Теґо.

— Я не знаю. Голос, який приймав мої доноси. Думаю, це тахін. Знаєш, що воно таке?

— А ти?

Слайтмен похитав головою.

— Тоді облишмо це. Можливо, я зустрінуся з ним віч-на-віч і він відповість мені за все.

Слайтмен мовчав, але Роланд відчував його сумніви. Проте це було природно. Розмова підійшла до кінця, і невидимий пояс напруження, що стягував його живіт, послабився. Стрілець уперше повернувся до Слайтмена всім тулубом. — Енді завжди знаходив собі таку жертву, як ти, Слайтмене. Я впевнений, що саме для цього його тут і залишили. Так само я не сумніваюся, що твоя донька, сестра Бенні, померла не через нещасний випадок, їм завжди потрібен був близнюк без пари і вразливий батько.

— Ти не можеш…

— Мовчи. Ти вже сказав усе, що міг.

Слайтмен слухняно замовк.

— Я розумію зраду. Колись я сам її вчинив щодо Джейка. Та будьмо відвертими — твоєї сутності це не змінює. Ти стерв’ятник. Расті, який став живитися падлом.

Слайтмен густо почервонів.

— Я зробив це заради свого хлопчика, — вперто повторив він.

Роланд плюнув собі в долоню й розтер слину по гарячій на дотик, налитій кров’ю Слайтменовій щоці. Потім узявся за дужку окулярів, що їх носив бригадир, і легенько поторсав у нього на носі.

— Це не змиється, — дуже тихо промовив він. — Не змиється через твої окуляри. Це твоє тавро, Слайтмен. Ти переконуєш себе, що рятував сина, і це допомагає тобі заснути вночі. Я теж кажу собі, що зрадив Джейка, щоб не втратити шанс дістатися до Вежі… й тому можу спати вночі. Але різниця між нами, єдина різниця — в цих окулярах. Я нічого не взяв за свою зраду. — Він витер долоню об штани. — А ти продався, Слайтмене. І забув лице свого батька.

— Дай мені спокій, — прошепотів Слайтмен і стер слід від стрільцевої слини зі щоки. Решту змили сльози. — Заради мого хлопчика.

Роланд кивнув.

— Усе до цього зводиться. Заради твого хлопчика. Ти тягнеш його за собою, як мертве курча. Але не хвилюйся. Якщо все піде за планом, ти проживеш своє життя в Кальї й постарієш, користуючись повагою сусідів. Ти будеш одним з тих, хто повстав проти Вовків, коли до міста Шляхом Променя прийшли стрільці. Коли ти вже не зможеш ходити, він водитиме попід руки й підтримуватиме тебе, щоб не впав. Я дуже виразно все уявляю, але мені це не подобається. Бо чоловік, готовий продати душу заради окулярів, зрештою перепродасть її ще за якусь дешевеньку дурничку, і рано чи пізно твій син про це довідається. Найкраще, що може статися нині з твоїм сином, — його батько загине смертю героя. — І не встиг Слайтмен відповісти, як Роланд закричав: — Оверголсер! Гей, там, на підводі! Оверголсер! Зупиняй коней! Приїхали! Кажу спасибі!

— Роланде… — почав Слайтмен.

— Ні, — похитав головою стрілець, натягаючи віжки. — Бесіді кінець. Просто запам’ятай, що я сказав: раптом випаде шанс померти героєм, зроби синові послугу — скористайся ним.

ТРИ

Попервах усе йшло за планом, і це називали словом «ка». Коли ж усе змінилося й стали гинути люди, це теж приписали ка. Як сказав би стрілець, ка — остання річ у світі, над якою треба піднятися.

ЧОТИРИ

Ще біля намету в Кальї, під смолоскипами, що палахкотіли рівним вогнем, Роланд пояснив дітям, що від них вимагається. Тепер, у перших променях дня, що вже розгорався (хоч сонце ще дрімало), вони досконало впоралися зі своїм завданням: виструнчилися вздовж дороги, вишикувалися від найстарших до найменшеньких, кожна пара близнюків трималася за руки. Підводи стояли вздовж лівого боку дороги, нависаючи колесами над канавою. Єдиним вільним проміжком між ними було місце, де від Східного шляху відгалужувалася стежка, що вела до пересохлих річищ і шахт. Біля дітей, теж вишикувавшись у ряд, стояли доглядачі, яких тепер стало більше дюжини, бо ж до них приєдналися Тіан, панотець Каллаген, Слайтмен і Вейн Оверголсер. Навпроти них над правою придорожньою канавою стояли в ряд Едді, Сюзанна, Роза, Марґарет Айзенгарт і Тіанова дружина Залія. Кожна жінка мала на собі плетену сумку з тарілками. В канаві за їхніми спинами було складено ящики зі зброєю Орізи: загалом близько двохсот тарілок.

Едді кинув погляд на інший берег річки. Хмари пилу не було. Сюзанна нервово всміхнулася йому, він відповів таким самим усміхом. Ці хвилини були найтяжчі — найстрашніші. Він знав, що пізніше червона імла огорне його й прожене всі страхи. Але зараз він надто добре все розумів. Усвідомлював, що вони вразливі й безпорадні, як черепаха без панцира.

Уздовж ряду дітей швидко пройшов Джейк, несучи коробку з різними речами, які зібрав ще в Кальї: стрічками для кісок, брязкальцями для малюків, у яких ріжуться зубки, свистулькою, старим черевиком з напіввідірваною підошвою, розпарованими шкарпетками. Таких дрібничок набралося близько двох дюжин.

— Бенні Слайтмен! — прогорлав Роланд. — Френк Тейвері! Френсін Тейвері! До мене!

— Що таке? — раптово занепокоївшись, спитав батько Бенні. — Чому ти викликаєш