Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Роланде, вони швидко наближаються! Диявольськи швидко!

Роланд подивився.

— Ми встигнемо, — сказав він.

— Ти впевнений? — спитала Роза.

— Так.

Менші діти вже поспішали через дорогу, тримаючись за руки, з величезними від страху і хвилювання очима. Їх вели Кантаб з роду манні та його дружина Ара. Жінка наказувала їм іти посеред рядів і не торкатися сухих кістяків стебел.

— Чому, сей? — спитав малюк, якому було не більше чотирьох років. Спереду на його комбінезончику розпливалася підозріло темна пляма. — Бачте, качани вже зібрали.

— Це гра така, — пояснив Кантаб. — Зветься «не торкайся кукурудзи». — І завів пісню. Дехто з дітей підхопив, але решта були надто розгублені й налякані, щоб співати.

Пари переходили дорогу, найменших поступово зміняли старші й вищі діти, а Роланд ще раз кинув погляд на схід. Він розрахував, що Вовкам ще скакати до Вайє десять хвилин і цього часу вистачить. Але, о боги, як швидко вони летіли! Йому спало на думку, що доведеться залишити Слайтмена-молодшого й близнюків Тейвері тут, нагорі. Це було відхилення від плану, але план уже почав змінюватися. Інакше й бути не могло.

Останні дітлахи вже були на тому боці, й тепер на дорозі лишилися Оверголсер, Каллаген, Слайтмен-старший і Сейрі Адамс.

— Ідіть, — наказав їм Роланд.

— Я дочекаюся сина! — запротестував Слайтмен.

— Ідіть!

Слайтмен вочевидь мав намір продовжувати суперечку, та Сейрі торкнула його за один лікоть, а Оверголсер стис другий.

— Ходімо, — сказав Оверголсер. — Цей чоловік подбає про твого хлопця так само, як про свого.

Слайтмен востаннє кинув на Роланда сповнений сумніву погляд, потім переступив через канаву і разом з Оверголсером та Сейрі приєднався до хвоста вервечки, що спускалася до ріки.

— Сюзанно, покажи їм сховок, — дав розпорядження Роланд.

Вони подбали про те, щоб діти переходили канаву подалі від того місця, де чоловіки нещодавно копали. Обрубком ноги в шкіряному чохлі Сюзанна розкидала листя, гілки й сухе кукурудзиння: все те, що зазвичай валяється в придорожніх стічних канавах. Під сміттям виявилася темна яма.

— Це просто траншея, — мало не вибачаючись, пояснила вона. — Зверху будуть дошки. Легкі, їх просто скинути. Там, усередині, будемо ми. Роланд зробив… не знаю, як це називаєте ви, але там, звідки я родом, це перископ, така штука з дзеркалами всередині, завдяки яким можна бачити, що відбувається нагорі… коли настане час, ми просто підведемося. Дошки попадають.

— А де Джейк і решта троє? — раптом спитав Едді. — Вони вже мали повернутися.

— Ще рано, — сказав Роланд. — Заспокойся, Едді.

— Не заспокоюся, бо не рано. Ми б уже мали їх бачити. Я йду по них…

— Нікуди ти не підеш, — відрубав стрілець. — Ми маємо вивести з ладу якнайбільше Вовків, поки вони не збагнули, що коїться. А для цього треба всю стрілецьку силу зосередити тут, за їхніми спинами.

— Роланде, щось не так.

Стрілець проігнорував його.

— Жінки, спускайтеся, — скомандував він. — Ящики з тарілками будуть біля вас. Ми лише закидаємо їх листям.

Залія, Роза й Марґарет стали спускатися в яму, яку показала Сюзанна, а стрілець подивився в інший бік. Стежка, що вела до шахт, була порожня. Ні Джейка, ні Бенні, ні дітей Тейвері. І він почав думати, що Едді мав рацію. Щось сталося.

ШІСТЬ

Джейк і його супутники швидко та без пригод дійшли до того місця, де стежина розходилася. Приберігши дві дитячих речі наостанок, Джейк викинув їх біля розвилки: зламане брязкальце на ту доріжку, що вела до «Глорії», дівчачий плетений браслетик — на стежку до «Червоного птаха». «Обирайте, — подумав він. — І хай вам грець».

Повернувшись, він побачив, що близнюки Тейвері вже рушили назад. Бенні ж чекав його, блідий і схвильований. Його очі блищали. Джейк кивнув і змусив себе відповісти йому усмішкою.

— Ходімо, — сказав він.

Потім вони почули, як засвистів Роланд, і близнюки припустили бігом, хоч стежка й була засипана великим камінням. Вони трималися за руки й оббігали купки каміння, якщо не могли через нього перебратися.

— Гей, не біжіть! — крикнув Джейк. — Він казав не бігти й дивитися під н…

Отоді Френк Тейвері й втрапив ногою в яму. Джейк почув тріск: то зламалася його щиколотка. І з переляку, що відбився на обличчі Бенні, зрозумів, що той теж це чув. Френк тихо вереснув і похитнувся. Френсін підхопила його і спробувала підняти, але хлопчик був надто важкий. Він повалився на землю, ударившись головою об гранітний виступ, і звук, з яким череп стукнувся об камінь, був гучніший навіть за тріщання зламаної кістки. З рани на голові миттєво заюшила кров, блискуча у вранішньому світлі.

«Халепа, — подумав Джейк. — І на нашому шляху».

Бенні тільки витріщався. Його щоки зблідли так, що нагадували тепер кольором м’який сир. Френсін уже стояла навколішках біля брата, а той лежав, неприродно викрививши ногу, не спроможний витягти її з підступної ями. Дівчинка пронизливо підвивала й схлипувала. А потім підвивання враз припинилося. Її очі підкотилися, і вона зомліла, впавши на свого непритомного брата.

— Ходімо! — гукнув Джейк до Бенні, але той не зрушив з місця, все стояв і дивився. Джейк стукнув його кулаком у плече. — Заради твого батька!

Це привело Бенні до тями.

СІМ

Джейк бачив усю картину холодним ясним поглядом стрільця. Кров, розлита на кам’яному виступі. Жмут волосся. Нога в ямі. Краплі слини на губах Френсін Тейвері. Випуклість грудей сестри, яка впала навзнак на брата. Наближалися Вовки. І не Роландів свист йому про це сказав, а хист читати на відстані думки. «Едді, — подумав він. — Едді хоче йти сюди».

Джейк ніколи не користався хистом, щоб передати якусь думку, але зараз відчув, що треба.

Залишайся на місці! Ми спробуємо сховатися, якщо не встигнемо повернутися, а ти не смій сюди йти! Ти все зіпсуєш!

Він гадки не мав, чи дійшло повідомлення, але точно знав, що на щось інше в них часу немає. А тим часом Бенні… що ж він робив? Яким точним словом це можна було назвати? Міс Ейвері в школі Пайпера постійно змушувала їх шукати точні відповідники. І слово вигулькнуло. Бенні белькотів.

— Що нам робити, Джейку? Людино-Ісусе, обоє! Вони ж були в повному порядку! Просто бігли, а тоді… а якщо зараз прискачуть Вовки? Вони прискачуть, а ми будемо тут? Може, краще їх кинути, а самим тікати?

— Ми їх не кинемо, — сказав Джейк. Він нахилився і вхопив Френсін Тейвері за плечі, щоб підняти її і всадовити, тим самим даючи дихати Френкові. Її голова запала назад, волосся темним шовком розсипалося по плечах.

Її