Танок з драконами - Джордж Мартін
Теонові Грейджою цей божегай не був чужий. Він грався у ньому ще хлопчиком: перестрибував камінцями через холодний чорний ставок попід оберіг-деревом, ховав свої скарби у стовбурі старезного дубу, підкрадався до білок з луком, якого зробив власноруч. Згодом, вже старшим, він довго вимочував у гарячих джерелах синці, отримані довгими годинами у дворищі проти Робба, Джорі та Джона Сніговія. Серед каштанів, в’язів, смерек він знаходив таємні місця, куди ховався, коли хотів лишитися на самоті. Саме тут він уперше поцілував дівчину. Потім інша дівчина зробила його чоловіком на розкошланій ковдрі у тіні високої сіро-зеленої вартовини.
Але таким він божегаю ще не бачив — сірим, примарним, повним теплих туманів, тремтливих вогнів, шепітних голосів, що долинали зусібіч і нізвідки. Попід деревами парували гарячі джерела. Теплі випари злітали угору, огортали дерева вологим подихом, підповзали стінами, накидали сірі запони на сторожкі вікна.
Попереду лежала ледь помітна стежка — звивистий ланцюжок потрісканих каменів, порослих мохом, майже схованих нанесеним брудом і впалим листям. Товсті брунатні корені дерев, що лізли з глибин землі, зробили стежку зрадливою для необачного ходака. Теон рушив уперед і повів з собою наречену. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.»
Ні, так думати не годиться. Варто цьому імені раз зірватися з вуст — і це коштуватиме йому пальця, або й вуха. Теон переставляв ноги, пильнуючи кожен крок. Відрізані пальці на ногах примушували тупати поволі, перевальцем; поспішиш — запнешся і впадеш. Лишень спробуй затьмарити хибним кроком свято князя Рамзая — і князь Рамзай змусить спокутувати нечувану недбалість шкірою з зухвалої ноги.
Туман був такий рясний, що в ньому ледве виднілися найближчі дерева; за ними вгадувалися лише високі тіні та тьмяні вогники. Коло звивистої стежки та далі між деревами мерехтіли свічки, наче бліді вогники у теплій сірій юшці. Вся місцина здавалася дивним, позбавленим часу потойбіччям між світами, де юрби проклятих і грішних блукають, чекаючи миті, коли їм відкриється нарешті шлях до того пекла, яке подарує їм спокуту. «То може, ми всі тут мертві? Чи не прийшов Станіс і не повбивав нас усіх уві сні? Чи попереду ще битва? Чи вже позаду і остаточно програна?»
Тут і там стрічався палкий жадібний смолоскип, що кидав червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Відбиття невірного, тріпотливого світла від пасем і брил туману робило обличчя звірячими, нелюдськими, спотвореними. Князь Дужак здався Теонові вовкодавом, старий Кляск — стерв’ятником, Хвойдоріз Умбер — горбатою химерою, Великий Вальдер Фрей — лисом, Малий Вальдер — рудим биком, якому лише кільця у ніс бракувало. Обличчя самого Руза Болтона було блідою сірою личиною з двома друзками сірого льоду там, де люди мають очі.
Понад головами на деревах розсілися зграї круків; настовбурчивши пір’я, вони горбилися на голих темних гілках, витріщаючись на розкіш натовпу внизу. «Птахи маестра Лювина.» Лювин лежав мертвий, його маестерську башту віддали вогню, але круки лишилися. «Бо тут їхній дім.» Раптом Теонові закортіло знати, як це — мати свій дім.
І ось туман розступився, наче запони перед блазенською виставою, відкриваючи глядачам нові лаштунки. Попереду з’явилося серце-дерево з широко розчепіреним гіллям, схожим на покручені кістки. Впале листя лежало навколо товстого білого стовбура червоно-бурими купами. Тут круки юрмилися найгустіше, бурмотіли щось одне одному таємною мовою своєї зловісної зграї.
Попід круками стояв Рамзай Болтон, взутий у високі чоботи м’якої сірої шкіри, вбраний у чорний оксамитовий жупан з розрізами рожевого шовку та блискучими гранатовими крапельками. Усмішка танцювала в нього на обличчі.
— Хто прийшов? — Вуста його були вологі, шия над коміром — налита червоним. — Хто прийшов постати перед богами?
Відповів йому Теон.
— Прийшла Ар’я з дому Старк, прийшла побратися у шлюбі. Жінка доросла і розквітла, чесно і шляхетно уроджена, нині прийшла вона благати божого благословіння у святому шлюбі. Хто прийшов узяти її?
— Я, — мовив Рамзай. — Рамзай з дому Болтон, князь на Роголісі, спадкоємець Жахокрому. Я беру цю жінку собі за правом та згодою. Хто віддає її?
— Теон з дому Грейджой, що був колись вихованцем її батька. — Він обернувся до нареченої. — Панно Ар’є, чи берете ви сього чоловіка?
Вона підняла на нього очі. «Карі очі, не сірі. Невже вони всі засліпли?» Довгу мить вона нічого не казала, лише мовчки благала поглядом. «Остання твоя нагода, — подумав він. — Скажи їм. Негайно. Вигукни перед усіма своє ім’я. Зізнайся, що ти не Ар’я Старк. Хай уся північ почує, що тебе змусили нап’ясти чужу личину.» Звісно, для неї б це означало смерть, і для нього теж. Але Рамзай з люті міг би вбити їх швидко і безболісно. Невже і такої ласки не судилося їм мати від старих богів півночі?
— Я беру сього чоловіка, — відповіла наречена пошепки.
Навколо них крізь туман мерехтіли вогники — сотні свічок, блідих, наче огорнуті білою імлою зірки. Теон відступив назад, а Рамзай з нареченою з’єднали руки, стали на коліна перед серце-деревом і схилили голови на знак покори та страху божого. Різьблені червоні очі оберіг-дерева витріщалися на них, великі червоні вуста мовби реготали темним проваллям. У гіллі нагорі крякнув один з круків.
За мить мовчазної молитви чоловік та жінка підвелися на ноги. Рамзай розстебнув кирею, якою Теон накинув плечі нареченої лише за хвилину перед тим — важку кирею білої вовни, облямовану сірим хутром і прикрашену знаком лютововка дому Старк. Замість неї він прищіпнув рожеву, всипану такими самими червоними гранатами, як у себе на жупані. На спині одежини цупкою червоною шкірою зображено було оббілованого чоловіка Жахокрому, зловісного і страхолюдного.
На тім відправа і скінчилася. На півночі шлюби укладалися швидко — Теон гадав, що за браком жерців чи священників. Так чи не так, на нинішньому весіллі звичай цей здався йому доречно милосердим. Рамзай Болтон схопив молоду на руки і закрокував з нею крізь туман. Услід рушили князь Болтон та його пані Вальда. Знову заграли музики, бард Абель заспівав «Два серця б’ються як одне». Дві з його жінок підхопили пісню дзвінкими голосами, утворивши солодкий, втішний для вуха лад.
Теон зненацька спитав себе, чи не слід і йому проказати молитву. «Чи почують мене старі боги?» Вони не були його богами… ніколи
