Танок з драконами - Джордж Мартін
У палаті панувало блаженне тепло і яскраве світло смолоскипів, а натовп юрмився такий, що подібного він тут не бачив ще ніколи. Теон трохи погрівся у теплій хвилі, а тоді заходився пробиратися до помосту. Люди сиділи на лавах коліно до коліна, лікоть до ліктя — так тісно, що челяді доводилося протискатися. Навіть панство та лицарство вище солі не мало звичного для себе вільного простору.
Попід помостом сидів Абель, смикав струни лютні й співав «Красні діви літа». «Кличе себе бардом, пхе. А насправді не бард, а бандур.» Князь Мандерлі привіз із Білої Гавані власних музик, та ніхто з них не співав, тому коли Абель з’явився перед брамою з лютнею та шістьма жінками, то зустрів гарячі вітання.
— Дві сестри, дві доньки, одна дружина і старенька мамця, — казав про них співець, хоча жодна не була на нього схожа. — Одні танцюють, інші співають, одна грає на козі, ще одна стукотить у тамбурин. І пралі з них непогані.
Та бард він був чи бандур, голос Абель мав пристойний, і на лютні грав жвавенько. Посеред суворої північної руїни на краще годі було й сподіватися.
Уздовж стін висіли прапори: золоті, брунатні, сірі та чорні кінські голови Ризвелів, ревливий велетень дому Умбер, кам’яна рука дому Кремінець з Кремінь-Пальця, лось Роголісів і водяник Мандерлі, чорна сокира Кервинів та сосни Толгартів. Але яскраві кольори не могли зовсім приховати зчорнілі стіни за ними, ані дошки, якими забили діри замість колишніх вікон. Навіть дах був не такий, як звикло око — нові свіжі бантини сяяли світлими смугами проти старих крокв, які зробилися майже чорними за незліченні століття у диму та кіптяві.
Найбільші корогви висіли позаду помосту, за спинами молодої та молодого — лютововк Зимосічі та оббілований чоловік Жахокрому. Споглядання Старкового прапора вдарило Теона сильніше, ніж він гадав. «Все не так. Неправильно. Хибно. Як колір її очей.» Знаком дому Пул була синя таріль на білому, з сіро-білою облямівкою. Саме такий прапор мав би висіти позаду на стіні.
— Теон Перевертень, — буркнув хтось, коли він проходив повз. Інші відверталися, один плюнув на підлогу.
«Чом би й ні?» Хто здобув Зимосіч зрадою, вбив хлопців, що виховувалися з ним, як брати, віддав острів’ян при Калин-Копі в руки катів, а дівчину, з якою виріс — до ліжка князя Рамзая? Рузові Болтону він, може, і став у пригоді, але кожен правдивий північанин мав його зневажати аж до краю.
Відрізані пальці на лівій нозі зробили його ходу незграбною, перевальчастою, кумедною для сторонніх очей. Позаду зареготала якась жінка. Навіть на цьому морозному цвинтарі, що прикидався замком, хоч не обіцяв своїм мешканцям нічого, крім снігу, льоду та смерті, траплялися жінки. «Пралі.» Це був чемний спосіб сказати «табірні дівки» — а то в свою чергу був чемний спосіб сказати «хвойди».
Звідки вони узялися — Теон не мав навіть гадки. Здавалося, вони просто з’явилися нізвідки, як хробаки на трупі чи круки після битви. Кожне військо притягало їх до себе. Одні повії були такі гартовані, що могли вграти два десятки чоловіків за ніч, ще й очі позаливати разом з ними. Інші виглядали невинно, мов цнотливі діви — та то була лише хитрість їхнього ремесла. Деякі робилися табірними дружинами і тягалися разом з вояками, котрим прошепотіли обітниці перед одним чи іншим богом. Але щойно війна кінчалася, добігали кінця і такі шлюби. Табірні дружини уночі зігрівали чоловікові постіль, вранці латали дірки у його чоботях, вдень варили обід, а після битви — грабували його труп. Деякі навіть трохи прали. Навколо них частенько крутилися діти-байстрюки — недолугі замурзані істоти, народжені в одному таборі чи іншому. І навіть такі насміхалися з Теона Перевертня.
«Хай сміються.» Його пиха і гонор загинули тут, у Зимосічі; в підземеллях Жахокрому їм не було місця. Коли ти спізнав цілунок білувального ножа, нічий сміх більше не має над тобою влади.
За кров’ю та родоводом йому належало місце на помості, наприкінці високого столу, біля самої стіни. Ошую сиділа пані Турстан, вдягнена, як завше, у чорну вовну простого крою без прикрас. Одесну не сидів ніхто. «Бояться зганьбитися сусідством.» Теон би посміявся з них, якби мав хоч краплю хоробрості сміятися.
Молода сиділа на місці найвищої пошани, між Рамзаєм та його батьком. Коли Руз Болтон закликав усіх випити за пані Ар’ю, вона опустила очі й не насмілилася навіть ворухнутися.
— У дітях сього шлюбу два стародавні доми поєднаються в один, — промовив князь, — і тривалий розбрат між Старками та Болтонами буде скінчено.
Голос його був такий тихий, що в палаті все замовкло — кожен силувався почути сказане.
— Шкода, наш добрий друг Станіс не завважив за доцільне приєднатися до свята, — правив далі Болтон під хвилю смішків. — Рамзай-бо так хотів піднести його голову пані Ар’ї. Хіба поганий був би весільний подарунок?
Смішки посилилися.
— Ми привітаємо Станіса пишно та гідно, щойно він з’явиться — так, як за звичаєм вітають на півночі. А до того дня пиймо, закусюймо і веселімося… бо зима вже недалечко, друзі мої, і багатьом з нас не судиться побачити нової весни.
Напої та наїдки для бенкету доправив князь на Білій Гавані. Було тут пиво чорне і пиво золоте, вино червоне, вино біле і вино пурпурове, привезене з теплого півдня череватими кораблями і витримане у глибоких льохах. Гості весілля розкошували пирогами з тріскою, останньою зимовою городиною, купами товченої ріпи та величезними кружалами сиру, скибами баранини, що спливали гарячою парою, яловичими ребрами, зчорнілими над вогнем… і нарешті — трьома велетенськими весільними пирогами завбільшки з колесо гарби. Скоринка пирогів аж лускала від начинки, де змішалися морква, цибуля, ріпа, постернак, гриби, а над усе — покришена добірна свинина у гострій брунатній підливі. Рамзай відрубав кілька куснів пирога своєю важкою шаблею, а Виман Мандерлі подав їх найпочеснішим гостям власноруч. Перші паруючі полумиски отримали Руз Болтон і його гладка дружина, в дівоцтві Фрей. Далі пригостилися пан Гостін і пан Аеніс, сини Вальдера Фрея.
— Кращого пирога ви ще не куштували, ласкаві панове! — оголосив гладкий князь. — Запийте його вертоградським золотим
