Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— Каро привіз Делею з Сакарії чотири роки тому, коли їй було дванадцять. Перелякане, худе, трохи дикувате дівчисько. Ми поселили її в Шанталії у сім’ї хороших друзів.
— А де ж її батьки?
— Делея кругла сирота, принаймні так сказала. І, судячи з того, в якому жалюгідному стані була, так воно і є. Каро підібрав дівча в одному з Храмів Сакарії.
— У Храмі? Що Делея робила у Храмі?
— Вона там жебрала, — невесело сказав дід. — Щоб не казали, але у твоєї подруги було нелегке життя.
— Зачекай, діду, але чому Каро привіз її?
— Це дивна і трохи кумедна історія. Храм Габалутів, скорше не Храм, а Школа для обдарованих хлопчиків. Кожного року Каро приїжджав туди, щоб обрати когось з учнів для навчання в Шанталії. Так-так. І не дивись на мене.
— Діду, але ви ж свідомо привозите в Шанталію шпигунів!
— Ну, тому жерці і дозволяли нам обирати їх учнів.
— Нічого не розумію.
— Про це мало хто знає, Айхо, ти теж помовчуй. Ці хлопці навчаються в окремому Університеті. Університеті Тіней.
— Нічого не скажеш, назва підходяща.
— Все не зовсім так, як ти думаєш, синку. Ми забираємо хлопчаків ще дітьми. Звичайно, вони приїжджають фанатично відданими жерцям і з чітким шпигунським завданням. Але поступово дитячі очі починають вловлювати іншу сторону медалі, інше життя. Багато Тіней, як ми їх називаємо, після закінчення Університету роз’їжджаються по домівках і про Храми нічого й чути не хочуть. Але, звичайно, не всі. Є стійкі, фанатично віддані екземпляри, вони повертаються в Храми і стають нашими заклятими ворогами, або нашими шпигунами. Найталановитіші за рішенням Ради Університетів залишаються в Шанталії і стають учителями.
— І навіть у нас?
Дід кивнув. Очі округлились від здивування, і я гарячково перебирав подумки усіх викладачів. Найбільше хотілося, щоб Тінню виявився Бурмошак.
— Це Майстер Авгус, — ошелешив дід.
— Не може бути!
— Може, Айхо, може… Так от, Делею Каро підібрав перед Школою Габалутів. Ніхто б і уваги, звичайно, не звернув на обідранку, але трапилась дивна подія. Ні з того ні з сього анжир під Каро збунтувався, здибився, наче хотів скинути наїзника. Навіть уміння Майстра не змогли приборкати оскаженілу тварину. Та раптом дівчинка, що сиділа навколішки біля стіни Храму з протягнутою рукою, зіскочила на рівні ноги і кинулася до анжира, ризикуючи бути розтоптаною. Дівча розкинуло худі рученята і, закривши очі, щось прошепотіло. І неймовірно, тварина заспокоїлась, опустила передні лапи і вже мирно задріботіла копитами по бруківці. Можеш собі уявити здивування Каро. Він, звичайно, подякував дівчинці, розпитав її хто і звідки вона, і коли дізнався, що та сирота, забрав із собою. Так Делея потрапила до нас і через дивні вміння стала єдиною дівчинкою спудеєм Університету.
— Ну, і що ж у цій історії підозрілого?
— Підрозділи, Айхо, є те, що Делея була єдиною жебрачкою біля Храму. І як ця дитина змогла вижити у Сакарії, жебраючи, і не потрапити в рабство, теж загадка.
Дід замовк, ніби все ще обмірковуючи. Я теж задумався.
— А щодо Даклара, — перервав мовчанку Радо, — тримай язика за зубами. На нього й справді накладено магічний захист. Ніхто, ти чуєш, ніхто не має знати про те, що нащадок Королів Сарта живий!
— Але де ви знайшли його?
— Вибач, Айхо, але це вже тебе не стосується. Даклар не шпигун, будь впевненим.
— Ну, це вже щось. Хоча б знаємо, що з тринадцяти спудеїв Правиці троє не шпигуни.
— Троє?
— Угу. Даклар, Делея і я.
Дід лише усміхнувся.
— Залишається десять. Затята трійця: Заро, Хамар і Вакас. Розумники: Феной, Евратон. Нерозлучні веселуни: Езлі та Неракан і їхній товариш по кімнаті Санні. І ще мої колишні співмешканці: рудоволосий Анак і бідолаха Ортах, якого, думаю, теж можна відкинути.
— З них семеро перебувають під захистом Ордену Охоронців, — додав дід. — Хамар, Феной, Евратон, Езлі, Неракан, Санні і Анак.
Вражений, я аж рота відкрив, не очікуючи, що саме зараз почую таємні імена Сімох.
— Ти підозрюєш когось із Сімки? — запитав діда.
— Навіть не знаю, Айхо. Усі вони практично виросли на очах Ордену. Звичайно, Семеро виховувались у звичайних сім’ях, але під нашим постійним наглядом. Навіть їхні прийомні батьки не знали, що коли дітям виповниться чотирнадцять, ми запропонуємо їм навчатися в Університеті. Як і коли їх могли завербувати жерці, просто незбагненно, хоча підступність темних безмежна…
— Добре, якщо відкинути Сімох, а також мене, доломарта, Делею та Ортаха — залишаються двоє із нерозлучної трійці — Заро і Вакас.
— Я вже сотню разів перебирав усі ці комбінації, — промовив на межі відчаю Радо. — Якщо чесно, в голові не вкладається, хто з них може бути шпигуном. Був період, що підозрював кожного.
— Я пам’ятаю, навіть мене…
— Навіть тебе, — протягнув дід, наче пригадуючи нашу неочікувану зустріч. — Але кожен раз, перебираючи подумки факти, картинка розсипається.
— Як у Правицю потрапили Заро та Вакас?
— Вони обоє з Північного Узбережжя. Заро із Саптума, а Вакас із Об’єднаного Королівства Лега. Сам розумієш, що це не Південь,
