Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Пробач. Але якщо подивитись правді в очі, з мене й справді кепський спудей. Майже два роки я жив сам собі господар. У мандрах тужив за нашим осілим спокійним життям, а зараз, як не дивно, бракує свободи. Є купа незавершених справ. Ти ж сам знаєш.

Радо насторожився, ніби злякався, що я й справді зібрався залишити Шанталію.

— А як же прохання Есхи? Як прохання Охоронців допомогти їм виявити шпигуна? Це вже нічого не важить?

— Я такого не казав. І доки не зроблю цього, не поїду. Але коли все закінчиться…

— Ніхто не знає, як це закінчиться і коли. Та й обставини змінюються так швидко, що наші бажання і плани не завжди збігаються з волею небес… Ти вже дорослий. Приймаєш самостійні рішення. І відповідаєш за них. Я не можу тебе тримати біля себе, хоча так було б спокійніше. Та я й сам не з тих дідусів, що будуть постійно поруч.

— Що ти маєш на увазі?

— На Півдні стає все більш неспокійно. Жерці стягують сили до кордонів. Їхній флот розбудовується з катастрофічною для нас швидкістю. Думаю, скоро почнеться війна.

— Війна?! Але жерці ніколи не воювали. Вони захоплюють території поступово, розбудовуючи Храми.

— Шанталія ніколи не дозволить жерцям збудувати Храми. Унтіка і Саптум — древні держави і поклоняються своїм богам. Захрейн — давній ворог жерців. А Об’єднане Королівство Лега саме має неабиякі амбіції на володарювання Узбережжям. Лише рабовласницькі Харула, Західний Анфар, Долініка і торговельна Фаза можуть піти на щедрі обіцянки Верховного Храму. Тому жерцям залишається єдине — розпочати війну. Та й щодо того, що жерці не воювали, ти помиляєшся. Згадай лише Вогненну Війну. Ми з тобою знаємо, що люди тоді воювали не з найдревнішими, а зі свистами, якими керували жерці.

— Гадаєш, жерці таке можуть провернути знову?

— Темні готові на все, аби перемогти. А маючи таку потужну силу, як свисти, вони стануть непереможні.

— Думаєш, жерці вже готові? — боячись почути ствердну відповідь, спитав я.

— Не знаю, Айхо. Розвідники щодень приносять нові невтішні звістки. Сили темних великі. Вони давно могли б розпочати війну. Але все чогось чекають. Наче їм бракує найважливішого… — дід замовк, ніби сам себе щойно наштовхнув на важливу думку. — У всіх повідомленнях розвідки насторожує одна й та ж фраза. Жерці щось шукають. Наче загубили якусь важливу… е-е-е… річ… І шукають темні її з такою ревністю, що не шкодують навіть своїх. Летять голови з найвищих щаблів влади. Думаю, відсутність цієї дивної і невідомої нам речі і стримує темних, щоб розпочати наступ. Аби ж лише дізнатися, що це?

— А що каже Совредо?

— Він уже третій день замкнувся у Східному крилі Бібліотеки. Перечитує гори манускриптів. Пам’ятаєш лист, який ми перехопили у шпигуна? Там теж говорилось про якусь пропажу. Здавалось, мова йшла про людину. Але тепер я все більше схиляюся до думки, що справа у невідомому артефакті, відсутність якого заважає жерцям розпочати стрімкий наступ.

— Діду, я вже давно хотів поговорити з тобою про Даклара, — змінив я гнітючу тему.

— Що з ним не так? — нашорошився Радо.

— Все так, — замнувся я. — Це правда, що Даклар — доломарт?

— Що? Хто тобі сказав? — аж підскочив Радо, перекинувши стільця.

— Отже, це правда…

— Айхо, хто сказав тобі про доломарта?

— Ніхто. Це тяжко не помітити, коли кожного разу бачу його засліплюючу бурштинову шкіру.

— Ти це бачиш?.. — протягнув дід. — Відколи?

— Як тільки вперше його зустрів.

— Комусь, крім тебе, це відомо?

— Зуфарові та Ескалару, але вони вважають це маренням і божевіллям. Здається, Зуфар і досі вагається. Діду, мені й самому важко повірити власним очам. Це ж доломарт! Легенда! Нащадок Королів Сарта!

— Тихіше, Айхо, тихіше. Ми не самі. І запам’ятай, про це не повинна знати жодна жива душа. Сподіваюсь, Ескалар забуде про твої здогади, хоча він не такий. Я не довіряю йому.

— Ескалару? — брови від здивування скочили дугою.

— Діду, він мій побратим, ми…

— Він був другом твого батька, Айхо, не забувай. І те, що ви з ним так дивно зустрілися, не схоже на випадковість. Знаючи лихий і вигадливий розум Сохо…

— Не вірю!

— Зараз взагалі, Айхо, мало кому можна вірити. От хоча б твоїй новій знайомій.

— Делеї? — від несподіваного звинувачення раптово пересохло в горлі. — А вона тут до чого? Здавалось, вона тобі подобається…

— Ми нічого не знаємо про неї. Ти думаєш, чого її поселили тут?

— Щоб ти міг стежити?.. — жахнувся я.

— Не стежити, а спостерігати, — поправив дід.

— А що ви маєте проти Делеї? — забувши про доломарта, розійшовся я.

— Айхо, тихіше. Делея потрапила до нас дуже дивно, — почав Радо. — Усіх студентів Охоронці детально перевіряють. Звідки, хто батьки і тому подібне. Семеро врятованих виросли в прийомних сім’ях під нашим прискіпливим наглядом. Про решту відомо теж все необхідне. Крім Делеї…

— Тоді як вона потрапила в Університет? Радо трохи зам’явся, та все ж продовжив:

— Її привіз Каро.

— Майстер Каро?