Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— Ти впевнений, що тобі сподобається ця розмова? — піднявся темношкірий Вакас і його кремезна статура горою нависла наді мною. За товаришем повторили красень Хамар і гостроязикий Заро.
— Мені вона вже не подобається. Але, на жаль, мушу продовжити. Я так розумію, розмова до вас, «сміливці», раз ви троє піднялися.
— Слухай, — зле скривився Заро, — якщо думаєш, що зможеш налякати нас своїми викрутасами, то помиляєшся! Ми теж тут не ликом шиті!
— А я так сподівався, що вони справлять на тебе враження! — в тон атлету кинув я.
— Ти краще знай місце, новенький, і сиди тихенько! Тут правила встановлюємо ми! — зверхньо додав Хамар.
— Кепські ж у вас правила! Від сьогодні ми їх поправимо!
— Ти нариваєшся, — пробасив Вакас. — Мені лише достатньо витягнути необережно руку, і ти відчиниш двері спиною.
— А ти спробуй, — і наші погляди зіткнулися.
— Що ти з ним панькаєшся, Вакасе. Треба провчити вискочку.
Заро рвучко замахнуся, але кулак лише розсік повітря, а мій поцілив у правий бік атлета, ближче до болючої точки під п’ятим ребром. Заро скорчився від болю. Уроки Ескалара не пройшли даремне, одразу пригадався бойовий досвід. Опинившись у противника за спиною, я штовхнув його ногою і одночасно ухилився від удару Вакаса. Зуфар заламав руки красунчику Хамару і тицьнув безпорадного носом у підлогу.
У цей момент відчинилися двері і в класну кімнату влетів Куратор Шак.
— Що тут відбувається?!! — запищав він. — Ви що, сказилися?!! Тільки бійки бракує! Оце дожилися! Хамаре, Заро, Вакасе, підійміться і на місця! Зуфаре, а ти що, переплутав двері? Марш до свого Класу!
Зуфар не ворухнувся.
— Ви що, зовсім втратили страх? А ти, Айхо? Кому-кому, а тобі тут не місце! Заявляєшся без дозволу і створюєш бійку? — скаженів Бурмошак. — Хочеш вилетіти з Шанталії так само швидко, як встиг вилетіти з Університету?
Правиця здивовано загула. В кутку гепнувся стілець. Я побачив аж надто бліду, майже прозору Делею.
— Що ви сказали? — зойкнула вона. — Майстре Шак, що ви сказали?
— О, і ти тут? — закотив очі Куратор. — Так! Слухайте всі! Студента Айхо сьогодні виключено з Університету Природознавства. Він тут не навчається, і в класні кімнати йому ніхто не дозволяв являтися. А тепер — усі по місцях!
— Я прийшов за Делеєю.
— Час підготовки до занять ще не закінчився! Вона залишатиметься тут, скільки потрібно! — пробубнів Бурмошак, виштовхуючи нас із Зуфаром за двері.
— Я почекаю на вулиці! — крикнув білявці, і двері грюкнули нам перед носом.
— Сподіваюсь, ці поганці тепер зрозуміють, що за Делею є кому постояти. І нарешті лишать її в спокої.
— Боюсь, Зуфаре, що це тільки розізлило Правицю. Трійця не пробачить такого приниження.
Доки я розказував товаришу про засідання Ради, нас знайшла Делея. Стривожена моєю розповіддю, дівчина зовсім забула про образу. Попрощавшись з Зуфаром, ми вирушили з подругою до діда Радо.
— Де ти тепер будеш жити? — спитала, трохи заспокоївшись, Делея.
— Не знаю. Дід ображається. Але, сподіваюсь, усе пробачить.
— Якщо залишишся в Майстра О, то я змушена буду переїхати… — зніяковіло зазначила подруга.
— Ой, я якось і не подумав.
— Ви, чоловіки, завжди забуваєте про найважливіше, — гордовито констатувала білявка.
— Тоді…
— Думаю, не нам вирішувати, хто де залишиться. А от і Майстер О, він усе і роз’яснить. Доброго вечора.
— Привіт, Делеє.
На мене дід лише покосився.
— Заходьте. Тобі вже, мабуть, Айхо все розповів?
— Угу, — кивнула білявка. — Я теж засмутилась.
— З ним ми поговоримо пізніше. А зараз сідайте вечеряти. Сьогодні, Делеє, Айхо переночує тут. Але завтра, не хвилюйся, він поселиться на горищі Жовтого будинку. Університет дозволив йому там жити.
Щиро кажучи, я не просто здивувався, а навіть обурився. Але мав розуму цього не показати. Та апетит помітно зник, і я насилу ковтнув шмат сірого хліба, запивши молоком. Делея співчутливо глипнула.
— Можливо, варто переселити кудись мене. А Айхо залишиться з вами? — спитала подруга.
— Ні. Це неможливо. Так вирішила Рада, — коротко відповів дід, і стало зрозумілим, що краще цю тему не зачіпати.
Делея швидко допила молоко. Відірвала хрумкий окрайчик хліба, і, подякувавши за вечерю, поспішила нагору.
Деякий час ми з дідом сиділи мовчки. Радо задумливо збирав крихти зі столу, викладаючи їх на палець, наче намистини. Я крутив порожнього кухля в руках.
— Не хотів тебе засмучувати, — нарешті промовив я.
— Знаю, — голосно зітхнув дід. — Та все ж засмутив. Про що тільки думав, коли сперечався з Радою? І коли нахабно просив про виключення? А якби тебе й справді потурили із Шанталії? Куди б подався? Що робив? А про мене подумав?
