Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Зуфаре…

— Айхо, пора вже відпустити минуле. Не забути, ні, це неможливо! Але відпустити… Воно тримає тебе і не дозволяє жити сьогодні. Ти наче мара, наче привид, який всього лиш гостює в цьому світі. Наче кожної миті готуєшся до повернення назад, у потойбіччя, у минуле. Але ти живий, Айхо! У тебе є друзі тут, сьогодні, і, можливо, вони потребують твоєї допомоги! Прокинься! Я ніколи не говорив тобі цього, але переконаний, що вже час. Твій батько, це не ти! — я відчув, як у серці вибухнула скляна куля. — Я знаю тебе! Ти мій друг, ти мій брат! Я відчуваю, що ти той, хто може змінити цей світ. Але майбутнє світу залежатиме від того, яким будеш ти сам! Не дозволяй негідним, жахливим вчинкам свого батька гасити Світло, яке горить у твоїй душі!

Я мовчав, закусуючи до крові губу, і дозволяв болючій правді лікувати себе.

— А тепер пішли, — похмуро мовив Зуфар. — Я розкажу все по дорозі.

Уже біля класної кімнати я зупинив товариша:

— А чому ви не пішли до діда чи Майстра Каро, щоб усе розповісти?

— Я так і хотів, але Делея заборонила.

— Чому?

— Вона боїться, що Рада Університету відрахує її?

— За що?

— За те, що вона приносить самі лише проблеми Університету. І рано чи пізно ці вибрики Правиці проти Делеї можуть закінчитись погано. А це крах на репутації поважного закладу. Хоча думаю, Делея перебільшує.

— Я вже так не думаю, — невесело усміхнувся, пригадавши недавню Раду.

— Я чогось не знаю? — запитав спостережливий Зуфар, зупиняючи мою руку, яка вже потягнулася до ручки дверей класної кімнати. — Айхо?

— Я відрахований.

— Що?!

— Зуфаре, я знаю, ти…

— Айхо, зажди. Я тебе правильно зрозумів? Тебе… — товариш був настільки вражений, що навіть не міг повторити слів, у які не хотілося вірити. — Як це сталося? Ні-ні, це якась помилка. Тоді я теж не залишусь тут!

— Охолонь, друже, — не все так погано.

— Погано?! Та це просто катастрофа!

— Зуфаре, так, я вже не студент, але мені дозволили залишитися в Університеті.

Товариш із полегшенням зітхнув, його оливкова шкіра знову налилася здоровим блиском.

— Я знаю, друже, тобі тут дуже подобається, і ти не хотів би залишати Шанталію.

— Айхо, я не приховую цього, мені подобається в Університеті. Але чи щасливий тут ти?

Таке банальне запитання. Звичайні слова, сплетені в речення. Але я боявся поставити його собі.

— Так, Зуфаре, адже тут ти і дід. Чому б мені бути нещасним? — намагався усміхнутись, та вийшло трохи незграбно.

— Я знаю, друже, знаю. Ти можеш обманути мене, але себе не варто. Я відчуваю, як твоє серце з усіх сил намагається триматись купи. Та насправді воно розривається… інколи мені здається, що я чую цей жахливий звук.

— Айхо, — продовжував товариш. — Можливо, не варто так вперто стримуватись. Може, краще віддати кожному належну частину. Частину Мії, яку ти так намагаєшся забути, частину дідові Радо, Есці, частину мені, можеш найменшу, — усміхнувся друг, потім серйозно заглянув в очі і продовжив, — частину мамі, повір, ти обов’язково знайдеш її, і… — запнувся Зуфар, — і частину батькові.

Не знаю, що я відчував у цей момент. Можливо, моє серце і справді розірвалось, розділилось на шматки і полетіло до адресатів. Пекучий біль, жаль, страх, відчай, любов і ніжність — усе змішалось і затопило мене, залило лавиною суміші почуттів. Забракло подиху… але, на диво, після цього одразу ж стало краще. Наче все стало на місця. Наче цілому серцю і справді було затісно в грудях. Можливо, людині не можна носити ціле серце у собі? Можливо, його й справді потрібно ділити? Без жалю дарувати іншим? Бо коли ми намагаємось його втримати, то ув’язнюємо в ньому тих, кого любимо.

Я вдячно усміхнувся Зуфарові і вже впевнено відчинив двері класної кімнати. Схоже, нашій появі не зраділи. Але після інциденту на уроці Майстра Спока ніхто не наважувався кинути в мій бік насмішкувату фразу. Навіть задерикувата трійця притихла, тільки Хамар спідлоба свердлив недобрим поглядом. Евратон, Даклар і Феной підсіли ближче до вогню каміна і мирно обговорювали давній манускрипт найдревніших. Решта облишили справи, мовчки підозріло стежили, що буде далі.

Нарешті я побачив Делею. Вона сиділа в затемненому кутку кімнати, втиснувшись у стіну, наче боялась повернутися спиною до ворога, яким уже давно стала для неї Правиця. В руках білявка тримала книгу, але згорнуту. Та й читати в такій темряві було марно. Подруга з-під лоба зиркнула на мене, але тут же відвела погляд, квапливо зашелестіла сторінками.

— Зуфаре, відколи це ти перетворився на няньку? — не втримавшись, під’юдив Заро. — Спочатку привів до додому дівчисько, а тепер за руку і нашого Айхо, повелителя каркарів.

Нарешті Правиця оживилась. Веселий смішок, перестрибуючи, обережно пробігся по класній кімнаті.

— Припни язика, — неочікувано твердо сказав завжди доброзичливий Зуфар.

Товариш стояв велично, витягнувшись, широко розставивши ноги й схрестивши руки на грудях. Я усміхнувся. Зараз Зуфару так не вистачало гострої бойової шаблі.

— Хочу поговорити з тим сміливцем, хто так безстрашно наважився воювати з беззахисною дівчиною, — кинув я виклик.

Клас несподівано замовк, затихли смішки, перешіптування,