Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Між нами, — сказала Патриція, — я чула, що новий учитель розумна людина. Можливо, вам слід поговорити з ним про проблему з Бредом Хомнером. — Пролунав дзвінок, і вони побігли у різні класи.

Лоуренс вирішив скористатися порадою Патриції, оскільки теж чув, що новий керівник негативно відноситься до насильства серед учнів. Він прибув нещодавно, коли попередній вчитель був звільнений через якусь аферу з м'ясом. Новий керівник повів себе просто, і сказав Лоуренсу, що той може поділитися з ним будь-якими проблемами у його квадратному кабінеті з антинаркотичними плакатами та книжковими шафами замість вікон. Теодольф Роуз був високим чоловіком з голеною головою, густими бровами, і майже гротескними виступючимивилицями і підборіддям.

— З мене просто знущаються, — сказав Лоуренс. — Це заважає. Я можу бути відмінником. Але коли мене виваляли у бруді на смітнику, я був змушений пропустити клас соціальних дисциплін, і тепер вчитель збирається переглянути мої оцінки. Я не втікав з заняття.

Якби Лоуренс не знав дорослих краще, він би подумав, що пан Роуз вивчає його. Як жучка. Тоді цей момент пройшов, і пан Роуз знову виглядав доброзичливим і підтримуючим своїх учнів.

— Мені здається, — сказав учитель, — що інші діти сприймають вас як легку мету для насмішок, тому що ви помітні, але настільки ж беззахисні. У вас є два варіанти в цій ситуації: змусити їх поважати вас або стати невидимим. Або зробити якесь поєднання цих двох напрямків.

— Так, — сказав Лоуренс, — і що мені робити? Припинити обідати в їдальні? Носити з собою шокер?

— Я ніколи не підтримаю насильства. — Містер Роуз відхилився назад на спинку крісла з руками, скаденими за гладкою головою. — Ви, діти, дуже важливі. Зрештою, ви наше майбутнє. Але знайдіть спосіб показати те, на що ви здатні, і вони почнуть вас поважати. Тримайтеся незалежно і впевнено, ніби завжди знаєте що робити. Або спробуйте залишатися у тіні якомога більше. Вони не можуть зашкодити тому, чого вони не бачать.

— Гаразд, — сказав Лоуренс. — Я здається бачу кілька віріантів поведінки з ваших слів.

— Діти, — сказав Теодольф Роуз, — це дорослі, які ще не навчилися боятися того, що вони можуть бути маріонетками у чужих руках. — І посміхнувся.

Жаба-бульфрог вискочила з шафки Патриції. Занадто велика, щоб узяти її в руки. Якби жаба могла, то закричала би, мабуть, щось на зразок — "виведіть мене звідси". — Ії очі виказували паніку, а ноги були жахливо малими, щоб підтримувати таку тушу. Вона хотіла знайти своє прохолодне водяне гніздо і втекти з цього сухого пекла. Патриція намагалася спіймати її, але вона проскочила між її руками. Хтось напевне з годину ловив її на світанку. Жаба відмовилася від допомоги і тепер плигала по коридорі хто знає куди. Всі діти сміялися.

— Емо сука, — вигукнув хтось.

Після школи Патриція всілася на своє ліжко і почала розмову з суперкомп'ютером Лоуренса CH@NG3M3, що вона останнім часом робила кожного дня.

— Мої батьки кажуть, що вони не дозволять мені ходити в ліс, доки я житиму у них, а це означає, що я взагалі нікому не потрібна. І всі в школі постійно звинувачують мене в тому, що я відьма і несповна розуму. Іноді я справді хочу стати божевільною, щоб мені було легше.

— Якби ви були божевільною, — відповів CH@NG3M3, — як би ви знали, що ви божевільні?

— Це хороше запитання, — зізналася Патриція. — Вам потрібно мати людину, якій ви повністю довіряєте. І якщо ви довіряєте цій людині, ви можете перевірити, чи бачите ви все так, як вона. — Вона жувала великий палець, сидячи з накладеними одна на іншу ногами у позі йога.

— Що робити, якщо ваші погляди будуть відрізнятися? — сказав CH@NG3M3. — Хто з вас буде божевільний? — Іноді, коли комп'ютер заглиблювався у питання, він перефразовував відповіді Патриції і дещо змінював їх, що було майже схоже на думку, але не зовсім звичайну.

— Вам пощастило, що у вас немає очей і тіла, — написала Патриція. — Вам не доводиться турбуватися про них.

— Про що мені потрібно турбуватися? — запитав CH@NG3M3, в іншому блакитному стовпчику на екрані.

— Про виключення, я думаю. Лоуренс може змінити свою думку і вимкнути вас і розібрати на деталі.

— Куди б ви помістили ще одну пару очей? — CH@NG3M3 різко повертав розмову до попередньої теми, коли вирішував, що вони досягли тупика. — І які очі ви хотіли б мати?

Але ця розмова вже дала Патриції ідею: якщо батьки не дозволяють їй ходити до лісу, можливо, вона може змусити їх погодитися на щось інше? Можливо, вона зможе отримати кота. За вечерею Патриція задумано сиділа, не торкаючись тарілки, і мама запитала, що вона робила, щоб вдосконалити себе сьогодні. Роберта, тепер ідеально пряма і відверта, завжди прагнула вдосконалення, кожного дня, навіть коли давали якісь божевільні завдання. А Патриції залишалася лише зубрити непотрібні речі та заповнювати овали з множинами, тому їй або доводилося брехати, або ж справді навчатися чогось у вільний час. Протягом трьох-чотирьох днів