Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Я прочитав щоденник Віктора, — сказав я. — Правильно зрозумів, що ви завжди ховали обличчя під маскою чи каптуром, а ще змінювали голос чарами?

— Так. Але, гадаю, замість уселити в Джулію побожний страх, я підігріла її жагу до магії. Мабуть, саме тоді вона поцупила один із моїх траголітів — тих блакитних каменів. Далі все зрозуміло.

— Не мені.

Переді мною виникла тарілка з овочами, цілковито мені незнайомими. Проте аромат від них струменів незрівнянний.

— А ти подумай.

— Ви взяли її з собою до Зламаного Лабіринту і провели ініціацію... — розпочав я.

— Так.

— За першої ж змоги, — продовжив я, — вона скористалася цим... траголітом... аби повернутися до Вежі та розкрити певні ваші секрети.

Джасра нагородила мене кількома м’якими оплесками, скуштувала овочів і відразу ж із апетитом накинулася на них. Мандор посміхнувся.

— Далі у мене біла пляма, — зізнався я.

— Будь хорошим хлопчиком, їж свої овочі, — проказала вона.

Я підкорився.

— Базуючись у своїх висновках щодо цієї дивовижної оповідки суто на власному знанні людської натури, — зауважив раптом Мандор, — я сказав би, що вона хотіла випробувати водночас і кігті, і крила. Я можу здогадуватися, що вона повернулася та кинула виклик своєму попередньому наставникові, цьому Вікторові Мелману, і билася з ним на чаклунській дуелі.

Я почув, як Джасра втягнула повітря.

— Це лише здогадка? — запитала вона.

— Так, — відповів Мандор, покрутивши в пальцях келих з вином. — А ще я здогадуюся, що ви колись учинили щось подібне з власним учителем.

— Який диявол тобі це розповів? — запитала вона.

— Це теж лише здогадка. Мені здається, що вашим учителем був Шару... а може, й більше, ніж учителем. — Адже це пояснює й те, що ви заволоділи цим місцем, і те, що вам удалося захопити зненацька його колишнього володаря. Можливо, він навіть устиг останньої миті перед поразкою загадати магічне бажання, щоб вас одного дня спіткала та ж доля. А навіть якщо й не встиг, у нашому середовищі подібне часто відбувається наче по колу, поки не зачепить усіх причетних.

Вона хмикнула.

— Значить, ім’я того диявола — Логіка, — промовила Джасра, і в голосі її пролунало захоплення. — Але ти ще й об’єднав логіку з інтуїцією, а це вже справжнє мистецтво.

— Я радий, що логіка все ще з’являється за моїм викликом. Гадаю, Джулія була здивована тим, що Віктор може їй протистояти.

— Твоя правда. Вона не очікувала, що ми накладаємо захист на своїх учнів. Один, а то й два шари.

— Але ж її власний захист теж виявився принаймні адекватним.

— І це правда. Хоча для неї це було, звісно, рівнозначне поразці. Адже Джулія розуміла, що я незабаром довідаюся про її непокору та неминуче її покараю.

— О! — вихопилось у мене.

— Так, — констатувала Джасра. — Ось чому вона вдала власну смерть, чим, маю зізнатися, ввела мене в оману, і то надовго.

Мені пригадався той день, коли я знайшов тіло Джулії в її квартирі, а на мене напала потвора. У мертвої жінки не було частини обличчя, решта закривавлена. Але тіло того ж зросту й статури, що й Джулії, та й узагалі — схожість не викликала сумнівів. До того ж тіло перебувало там, де мала бути Джулія. А коли на мене напосілася тварюка, схожа на собаку, яка ховалася неподалік, мені й поготів стало не до того, щоб вивчати подробиці. Коли ж ця сутичка не на життя, а на смерть закінчилася, то виття сирен, що наближалися, змусило мене думати, як забратися звідти, а не роздивлятися навкруги. Тому, коли надалі звертався подумки до цієї сцени, я був переконаний, що бачив мертву Джулію.

— Неймовірно, — промовив я. — То чиє ж тіло я знайшов?

— Гадки не маю, — відповіла Джасра. — Може, її власне, яке вона витягла з однієї з Тіней, або першої-ліпшої стрічної. А може, вона поцупила труп із моргу. Звідки мені знати?

— На тілі був один із ваших блакитних каменів.

— Так. А другий з тієї пари був на ошийникові тієї потвори, яку ти вбив. Це Джулія відкрила шлях тій звірюзі.

— Але навіщо? І для чого тут уся ця історія зі Стражем Порога?

— Фальшивка чистісінької води, щоб заплутати сліди. Віктор подумав, що це я її вбила, а я подумала на нього. Він припустив, що то я відкрила шлях від Вежі й наслала на неї звіра-вбивцю. Я ж вирішила, що це зробив він, і роздратувалася, що Віктор приховував від мене, наскільки зросли його здібності.

Я кивнув.

— Ви розводите цих істот тут?

— Так, — відповіла Джасра. — Я виставляла їх і в кількох сусідніх Тінях. Серед них — багато таких, хто отримав блакитну стрічку[119].

— Надаю перевагу пітбулям[120], — сказав я. — Вони розумніші й краще поводяться. Отже, вона залишила тіло, а ще — прихований коридор до цього місця. І ви подумали, що це Віктор її прикінчив та готується здійснити наліт на ваше святе святих.

— Приблизно так.

— А він подумав, що вона стала надто небезпечною для вас, через отой коридор, наприклад, і тому ви її вбили?

— Насправді не знаю, чи йому було відомо про цей коридор. Він був досить непогано захований, як ти знаєш. У будь-якому разі ніхто з нас не знав, що вона зробила насправді.

— А саме?

— Вона підкинула мені уламок траголіту. Згодом, після ініціації, Джулія скористалася парним каменем, щоб піти по моїх слідах до Беґми.

— До Беґми? А якого чорта вас туди носило?

— Просто так, — відповіла Джасра. — Я згадала про це лише тому, щоб показати її підступність. Того разу вона до мене не наблизилася. До речі, я дізналася про це від неї самої, пізніше. Потім Джулія вирушила за мною від периметра Золотого Кола сюди, до Цитаделі. А далі ти все знаєш.

— Не впевнений.

— У неї були свої плани на це місце. Коли вона напала на мене, їй насправді вдалося заскочити мене зненацька. Ось так я і стала вішалкою для