Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я кивнув.
— І тоді ви з Рінальдо почали до нього навідуватися? По черзі затьмарювали його свідомість і навчали деяким справжнім чарам?
— Так і було, — погодилася вона. — Тільки навчала його переважно я. Рінальдо був надто зайнятий іспитами. У нього середній бал був здебільшого трохи вищий, аніж у тебе, чи не так?
— Він зазвичай показував дуже добрі успіхи в навчанні, — визнав я. — Але, повертаючись до того, що ви сказали про підкорення Мелмана, про перетворення його на знаряддя, я зрозуміти хочу ось що: ви натаскували його на те, щоб він мене вбив, ще й у дуже екстравагантний спосіб?
Вона посміхнулася.
— Це правда, — сказала, — хоча, може, усе було й трохи не так, як ти уявляєш. Він знав про тебе і готувався зіграти певну роль у принесенні тебе в жертву. Але коли він спробував це зробити, то діяв на власний розсуд; маю на увазі того дня, коли ти його вбив. Віктора попереджали не вчиняти нічого самостійно; тож він знав, на що йшов. Прагнув могутності, вірив, що таким чином її здобуде, і не бажав ділитися цією могутністю ні з ким. Тобто, як я вже сказала: засранець.
Я хотів би вдати, що мені байдуже, щоб вона не припинила говорити. Вирішив: якщо зосереджуся на обіді, це свідчитиме про мою неувагу. Але, подивившись на стіл, побачив, що полумисок з юшкою вже зник. Я схопив булочку, узявся намазувати її маслом і помітив, що руки у мене тремтять. За мить зрозумів, що це через бажання задушити Джасру.
Тому глибоко зітхнув, і вдруге, й ковтнув вина. Переді мною матеріалізувалася тарілка з апетайзерами, а легкий аромат часнику та пряних трав нагадав мені, що треба заспокоїтись. Я кивнув головою Мандорові, дякуючи, і Джасра зробила так само. За секунду я вже намащував булочку маслом.
Набивши рота, прожував їжу, і лише потім заговорив знову:
— Зізнаюся, не можу второпати. Ви кажете, Мелман мав стати частиною мого ритуального вбивства. Але лише частиною?
Вона не відповідала десь із пів хвилини, зосереджена на їжі, й аж тоді спромоглася на посмішку.
— Було б непробачною дурістю не скористатися нагодою, — повідала мені, — коли ти розірвав із Джулією і вона зацікавилась окультними науками. Я зрозуміла, що маю звести Джулію з Віктором, зробити його її наставником, аби навчив кільком нескладним штучкам, отримати зиск із її страждань через ваш розрив, перетворити їх на ненависть, таку потужну, щоб вона радо перерізала тобі горлянку, коли настане час офіри.
Я мало не вдавився їжею, попри те, що смакувала вона чудово.
Біля моєї правиці виник запотілий кришталевий келих із питвом. Я підніс його до рота, зробив ковток, щоби проштовхнути клубок у горлі, ковтнув іще.
— Ага, тебе це зачіпає, — констатувала Джасра. — Ти маєш визнати, що це додає гостроти помсті — зробити катом людину, яку жертва колись кохала.
Краєчком ока я помітив, що Мандор киває. Тож і мені довелося погодитися, що вона має слушність.
— Мушу визнати, що помста була добре спланована, — зауважив я. — Рінальдо теж долучився?
— Ні, ви на той час уже надто заприятелювали. Я боялася, що він тебе попередить.
Хвилинку чи дві я помізкував над такою можливістю, тоді запитав:
— А що пішло не так?
— Я не передбачила одного, — відповіла вона. — Джулія й насправді мала хист. Кілька уроків у Віктора — і вона перевершила його в усьому. Крім малювання. Чорт забирай! А може, вона ще й малює? Не знаю. Я поставила на темну конячку, і це спрацювало.
Здвигнувши плечима, я пригадав свою розмову з ти’їґою в Лісовому будинку, коли там перебувала Вінта Бейль. «Джулії вдалося розвинути здібності, яких вона прагнула?» — запитала тоді Вінта. Я відповів, що нічого про це не знаю. Сказав, що ніколи не помічав жодних ознак... А невдовзі пригадав, як ми з Джулією зустрілися на стоянці біля супермаркету і як вона наказала собаці сидіти... Можливо, він ніколи більше не зрушив з місця... Я пригадав тоді це, але...
— Ти що, ніколи не помічав у неї хисту? — запитала Джасра руба.
— Не сказав би, — відповів я, нарешті починаючи розуміти, чому все сталось, як сталося. — Ні, не сказав би.
...Ось хоча б той випадок у Баскін-Роббінс[116], коли змінила смак морозива в ріжку на смак своєї губної помади. Чи коли вона під зливою залишилася сухою без парасольки...
Джасра дивилася на мене, наморщивши лоба та зіщуливши очі.
— Не розумію... — сказала. — Якщо ти про це знав, хто заважав тобі взятися за її навчання самому? Вона ж була закохана в тебе. Удвох ви склали б непереможну команду.
У мене всередині усе судомилося. Джасра мала слушність: я здогадувався, мабуть, навіть знав про Джулію, знав, але не хотів цього визнати. Можливо, це я стимулював її здібності, запустив їх отією прогулянкою Тінями, а ще — своєю власною енергією...
— Усе це не так просто, — вичавив я із себе. — До того ж це особисте.
— Та невже? У сердечних справах, на мій погляд, усе або дуже просто, або заплутано далі нікуди, — сказала Джасра. — Середини не буває.
— То хай буде просто, — сказав я. — Коли я помітив ознаки, ми з нею вже розбігались, і я не мав бажання пробуджувати силу в колишній коханці, щоб вона одного дня застосувала її до мене.
— Зрозуміло, — сказала Джасра. — Навіть дуже. Але яка ж у цьому іронія!
— Справді, — докинув Мандор і махнув рукою. Нові страви, повиті парою, виникли на столі перед нами. — Перш ніж ви заглибитесь у перипетії інтриг та у глибини психоаналізу, хочу запропонувати вам скуштувати перепелиної грудки у вині Мутон-Ротшильд[117] із гарніром з дикого рису та молодої спаржі.
Тепер я розумів, що підштовхнув Джулію шукати знання, показавши їй іще один шар реальності. І я ж відштовхнув її від себе тим, що не довіряв їй достатньо, аби розповісти правду про себе. Мабуть, це показує, наскільки я взагалі здатний любити й довіряти. Чи нездатний. Але я зі самого початку відчував: тут щось криється. Щось іще.
— Неперевершено!
