Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Ризик є тільки тоді, коли не знаєш, як із цим упоратися.
— І ви гадаєте, що Джулія пройшла цим Зламаним Лабіринтом?
— Моя обізнаність у тому, що ви називаєте «пройти Лабіринтом», обмежена тим, що розповідали мені мій покійний чоловік та Рінальдо. Здається, ви починаєте йти з певної точки на обводі та рухаєтеся до визначеної точки всередині, де отримуєте силу.
— Це так, — підтвердив я.
— Ідучи Шляхом Зламаного Лабіринту, — пояснила вона, — заходиш у точці пошкодження й простуєш до центру.
— Але як можна йти лініями, якщо вони зламані або недосконалі? Справжній Лабіринт знищить тебе, якщо відхилишся від ліній.
— Ти йдеш не лініями, а проміжками між ними, — відказала вона.
— А коли ти виходиш... кудись? — запитав я.
— Ти несеш у собі образ Зламаного Лабіринту.
— А як чаклувати за його допомогою?
— Використовуючи його пошкодження. Ти викликаєш образ, і він з’являється тобі, наче чорний колодязь, із якого береш силу.
— А як за його допомогою мандрувати між Тінями?
— Так само, як і ви це робите, наскільки я зрозуміла, — сказала вона. — Але розлам завжди наявний.
— Розлам? — не зрозумів я.
— Отой дефект у Лабіринті. Він рухається разом із тобою крізь Тінь. Він завжди поруч з тобою, доки ти мандруєш — інколи це тріщинка, тонка, як волосина, інколи широка розколина. Дефект не стоїть на місці; він може з’явитися де завгодно, зненацька, — таке собі відхилення від реальності. Ось це і є ризик для тих, хто мандрує Зламаним Шляхом. Упасти в цей розлам означає остаточну загибель.
— Тоді він має бути й у всіх ваших чарах — наче міна-пастка.
— У кожному занятті є свої ризики, — відказала вона. — Уникати їх — невіддільна частина мистецтва.
— І ви провели Джулію саме через цю ініціацію?
— Авжеж.
— І Віктора?
— Так.
— Розумію, про що ви кажете, — зауважив я, — але маєте знати, що зламані Лабіринти беруть свою силу від справжнього Лабіринту.
— Звісно. То й що з того? Цей Образ діє майже так само, як і справжній Лабіринт. Треба лише бути обережним.
— Хочу зрозуміти точніше, скільки цей Лабіринт має придатних образів?
— Придатних?
— Вони мають слабшати від Тіні до Тіні. Де ти підводиш риску і кажеш: «Усе, це останній пошкоджений образ. Далі я вже не ризикуватиму зламати свою шию»?
— Я зрозуміла. Можна працювати десь із першою дев’яткою. Далі я ніколи не йшла. Три перші образи — найкращі. Коло з трьох наступних усе ще достатньо безпечне. Три за ними — значно ризикованіші.
— Із кожним наступним розколина більшає?
— Саме так.
— А чому ви ділитеся зі мною всією цією езотеричною інформацією?
— Ти пройшов ініціацію на вищому рівні, тому це не має значення. До того ж нічого не можеш вдіяти, аби вплинути на структуру. І, головне, ти маєш це знати, щоб оцінити подальшу оповідку.
— Приймаю.
Мандор постукав по столі, й перед кожним із нас з’явилися кришталеві креманки з лимонним шербетом. Ми зрозуміли натяк і освіжили піднебіння, перш ніж повернутися до розмови. За вікнами пропливали гірськими схилами тіні хмаринок. З якоїсь кімнати до нас долинала ледь чутна музика. А звідкись здалеку, мабуть, із Вежі, долітали дзеленчання та скрегіт, наче від землекопних робіт.
— Отже, ви провели Джулію крізь ініціацію? — підштовхнув я Джасру.
— Так.
— І що сталося далі?
— Вона навчилася викликати образ Зламаного Лабіринту та користуватися ним для магічного зору і накладення заклинань. Навчилася витягувати примітивну силу крізь тріщину в ньому. Навчилася знаходити свій шлях крізь Тінь...
— І уникати розлому? — припустив я.
— Авжеж, і у неї виявився хист до цього. До речі, вона дуже здібна хоч до чого.
— Не можу повірити, що смертна людина може пройти Лабіринтом, хай навіть його зламаним образом, і залишитися живою.
— Мало кому з них вдається таке, — сказала Джасра. — Більшість наступає на лінію чи загадковим чином гине на пошкодженій ділянці. Пройти можуть хіба десять відсотків. І це добре. Підтримує певну ексклюзивність. А з них лише одиниці спроможні навчитися відповідних чар, необхідних, щоби стати майстром.
— І ви кажете, що вона справді перевершила Віктора, коли зрозуміла, до чого її готують?
— Так. Але я не усвідомлювала, наскільки, а коли зрозуміла, було вже пізно.
Я відчув на собі її погляд, наче вона чекала, як я на це відреагую. Підвівши очі від своєї тарілки, я запитально вигнув брову.
— Еге ж, — продовжила вона, очевидно, вдоволена. — Ти ж не знав, що це Джулію ти вдарив кинджалом біля Джерела, правда?
— Не знав. Маска була для мене суцільною загадкою. Я не міг відшукати жодного мотиву для того, що відбувається. Найбільше мене дивували квіти, а ще я так і не зрозумів, хто стояв за блакитними каменями: ви чи Маска?
Вона розсміялася.
— Блакитні камені й печера, звідки вони походять — це частина родинної таємниці. Цей мінерал є чимось на кшталт магічного ізолятора, але якщо розділити камінь на два шматки, між ними залишається зв’язок. Тому людина зі здібностями медіума може, маючи при собі один камінь, відстежувати інший камінь...
— Крізь Тінь?
— Так.
— Навіть якщо у тієї людини, яка стежить, нема надзвичайних здібностей?
— Навіть і в такому разі, — відповіла Джасра. — Це — наче стежити за людиною, яка мандрує Тінню. На таке спроможний будь-хто, якщо він має швидку реакцію та розвинену чутливість. Так і тут, тільки тут ти стежиш радше за слідом мандрівниці, ніж власне за нею.
— За мандрівницею, за нею... Ви хочете сказати, що цей прийом застосували до вас?
— Так.
Подивившись на неї, я встиг помітити, що вона почервоніла.
— Джулія? — запитав.
— Нарешті ти починаєш розуміти...
— Ні, — сказав я. — Так. Можливо, починаю. Вона виявилася здібнішою, ніж ви очікували. Про це ви вже казали. У мене складається враження, що вона вас надурила. Тільки не розумію, де і як.
— Я перенесла її сюди, — сказала Джасра, — бо хотіла прихопити звідси знаряддя, потрібне мені в першому колі Тіней навколо Амбера. Джулія побачила мій робочий кабінет, розташований на той момент у Вежі. Можливо, я була з нею надто балакучою. Але звідки мені було