Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

Правда крутилася в мене в голові, кричала всіма фібрами моєї душі і єства, але не могла зірватися з язика. Я відчув, як мій власний крик завмер усередині мене.

Час ішов. Незабаром ця зустріч закінчиться. І я втрачу нагоду сказати те, що повинно бути сказано, те, що я мав сказати ще тоді, коли він був живий і ходив по землі багато років тому.

Десь далеко за полями дзвони вибили пів на першу цього різдвяного ранку. Христос відмірював час на вітрі. І сніг падав на моє обличчя — спільно із часом і холодом, і холодом і часом.

«Навіщо, — запитували татові очі, — навіщо ти мене привів сюди?»

— Я… — почав було я і… затнувся.

Тому що його рука стиснула мою руку. Тому що на його обличчі я прочитав знайдену ним причину.

Це був також і його шанс, його фінальна година, щоби сказати те, що мало бути сказаним, коли мені виповнилося дванадцять, чи чотирнадцять, чи двадцять шість. І не мало значення, що я стояв і ні пари з уст. Тут, посеред снігопаду, він міг віднайти замирення і піти своїм шляхом.

Його рот розкрився. Йому було важко, невимовно важко спромогтися на тих кілька забутих слів. Тільки дух усередині цієї висхлої шкаралупи, важко дихаючи, ще чіплявся за життя. Він прошепотів три слова, які зразу ж звіяло вітром.

— Що? — перепитав я.

Він міцно тримав мене, і попри нічну заметіль, не заплющував очей. Він хотів спати, але спочатку його розкритий рот спромігся на шепіт:

— …Я… лю... е!

Він затнувся, затремтів, напружився всім тілом і намарне силкувався прокричати знову:

— …Я… лю…е!

— О, тату! — заплакав я. — Давай я скажу це за тебе!

Він спокійно стояв і чекав.

— Ти намагався сказати: я… люблю… тебе!

— Та-а-а-а-а-ак! — спромігся сказати він.

І нарешті дуже чітко промовив: — О, так!

— О тату, — мовив я, і в цих словах вчувалися жаль і щастя, втрати і перемоги. — О, тату, любий тату, я теж тебе люблю!

Ми обійнялися. І так завмерли.

Я заплакав.

Я бачив, як мій тато із якихось неймовірно дивних і висхлих глибин свого потойбічного тіла видавлює сльози, які через мить вже тремтіли і виблискували на його повіках.

Саме так було поставлено останнє запитання і саме такою була остання відповідь на нього.

Навіщо ти мене сюди привів?

Навіщо це бажання, навіщо цей подарунок, навіщо ця засніжена ніч?

Тому що перед тим, як зачиняться двері і запечатаються навіки, ми мусили сказати те, чого ніколи не сказали за життя.

І ось це було сказано, і ми, тато і син, стояли, обіймаючи одне одного посеред глухомані. Син і тато — дві частини одного цілого і з однією радістю на двох.

Сльози на моїх щоках замерзли.

Ми довго стояли на холодному вітрі, під снігопадом, а тоді почули, як дзвони вибивають дванадцять сорок п’ять, і все ж ми продовжували стояти посеред засніженої ночі, не зронивши більше ні слова — все вже було сказано, — поки не проб’є урочий час.

І коли по всьому білому світу куранти вибили першу годину різдвяного ранку з новонародженим Господом на свіжій соломі, тим вони возвістили кінець того дару, що був даний нам на такий короткий час і тепер вислизав з наших онімілих рук.

Мій тато обійняв мене.

Удалині завмер останній удар дзвона.

Я відчув, як мій тато відступає назад, але тепер спокійно.

Його пальці торкнулися моєї щоки.

Я почув, як даленіє звук від його кроків по снігу.

Цей звук завмер разом із останнім моїм схлипом.

Я розплющив очі саме тоді, коли він уже віддалився від мене ярдів на сто. І саме тоді він озирнувся і махнув мені рукою.

А тоді все заступила пелена снігу.

«Як відважно, — думав я, — ти йдеш зараз туди, куди належить, старий чоловіче, без нарікань!»

Я повернувся в місто.

Я випив із Чарльзом, гріючись біля вогню. Він глянув на моє обличчя і мовчки підняв тост за те, що побачив у ньому.

Нагорі на мене чекало моє ліжко, схоже на білий сніговий замет.

Сніг падав за моїм вікном на тисячу миль на північ, на п’ятсот миль на схід, на двісті миль на захід, на сто миль на південь. Сніг падав усюди на все. Він падав на два ланцюжки слідів за містом — на ті, що вели у місто, і ті, що прямували вперед, гублячись поміж могил.

Я лежав на своєму сніговому ліжку. Я згадав обличчя свого тата, коли він помахав до мене, повернувся і пішов.

Це було обличчя наймолодшої, найщасливішої людини з-поміж усіх, що я бачив.

І з цим я заснув, без плачу.

Сортувальник

Містер Бенедікт вийшов зі свого маленького будиночка. Він постояв на ґанку, болісно соромлячись сонця і почуваючись приниженим перед людьми. Мимо пробіг собака із розумними очима — настільки розумними, що містер Бенедікт не міг поглянути йому в очі. Маленька дитина заглянула крізь куту залізну браму цвинтаря, що біля церкви, і містер Бенедікт здригнувся від розпорошено-проникливої цікавості дитини.

— Ви — поховальник, — сказало дитя.

Увесь зіщулившись усередині, містер Бенедікт не відповідав.

— Ви — власник церкви? — нарешті запитала дитина.

— Так, — відповів містер Бенедікт.

— І місця для поховань?

— Так, — сказав спантеличено містер Бенедікт.

— І дворів, і надмогильних плит, і могил? — поцікавилася дитина.

— Так, — відповів Бенедікт з певним виявом гордості.

І це була правда. І це була дивовижна річ. Після важкої нічної праці впродовж багатьох років до нього прийшов справжній успіх у цьому бізнесі. Спершу він купив церкву і цвинтар з кількома могилами, що вкрилися зеленим мохом після переїзду баптистів на околицю міста. Потім побудував гарний невеличкий морг у готичному стилі, звісно, що й обсадив його плющем, а потім позаду добудував ще й маленький будиночок для себе. Помирати з містером Бенедіктом було дуже зручно. Він заносив і виносив тебе із будинку із мінімальними незручностями і максимальним позірним благословенням. «Немає потреби у траурній процесії, — нахвалювали його набрані крупним шрифтом оголошення у ранковій газеті. — Із церкви прямо в землю, — швидко і вправно. Використовуються найбільш високоякісні консервуючі препарати».

Дитина продовжувала дивитися на нього, і він почувався наче згасла на вітрі свічка. Він відчував власну зневаженість. Все, що жило чи рухалося, змушувало його впадати у відчай і печаль. Він завжди погоджувався з людьми, ніколи не насмілюючись заперечити, прикрикнути чи