Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Джулз?! Отакої! — розсміявся Фіверстоун. — Невже ви й справді гадаєте, що цей кумедний коротун в курсі всіх наших справ? Його завдання — представляти інститут поважній британській публіці на сторінках центральних газет і отримувати королівську платню; мушу зазначити, з цим він дає собі раду просто бездоганно. Але для справжньої роботи він зовсім не годиться. В голові у нього — якась чудернацька суміш зі старих соціалістичних ідей, приправлена тією безглуздою балаканиною про права людини. Повірте, він недалеко втік від Дарвіна!

— Мабуть, — погодився Марк. — Якщо чесно, то мене завжди дивувало, що він узагалі робить в інституті… Ну що ж, ви дуже люб’язні. Мені залишається тільки прийняти вашу пропозицію і поїхати на вихідні до Візера. Коли ви вирушаєте?

— За чверть одинадцята. Кажуть, ви живете при Сендаунській дорозі, то я можу по вас заїхати.

— Дуже дякую. Розкажіть-но мені про Візера.

— Джон Візер… — почав було Фізерстоун, та раптом обірвав на півслові і прошепотів:

— До дідька, Кері йде. Доведеться нам вислухати, що сказав N.O., і як наш чудовий політик поставив його на місце. Не тікайте, без вашої моральної підтримки я пропаду…

Коли Марк вийшов із коледжу, автобуси давно вже не ходили, і йому довелося повертатися додому пішки, швидко крокуючи під гору у м’якому місячному світлі. Не встиг він увійти до помешкання, як сталося щось дуже дивне: відразу за дверима йому в обійми кинулася перелякана, ба навіть якась упокорена Джейн; вона вся тремтіла, ледь не плакала і знай повторювала: «Ой, Марку, як добре, що ти прийшов! Я так злякалася!»

Чи не найбільше його здивувало те, що дружина, пригорнувшись до нього, враз уся якось розслабилася, мало не обм’якла. Таке траплялося й раніше, але дедалі рідше й рідше. І щоразу наступного ранку все закінчувалося сваркою, для якої, здавалося б, не було жодних причин. Це завжди неабияк його бентежило, але він так і не наважився бодай спробувати поговорити з Джейн на цю тему відверто.

Втім, навіть якби вона розповіла, чому так непокоїться, то вельми сумнівно, що Марк зумів би як слід розібратися в її почуттях; зрештою, й пояснити все це до пуття їй навряд чи вдалося б — була страшенно збентежена. А проте саме того вечора незвична поведінка Джейн пояснювалася доволі просто.

Від Дімблів вона повернулася десь о пів на п’яту, упевнена, що з усіма кошмарами і страхами, які не давали їй спокою вночі і зранку, покінчено раз і назавжди; прогулянка збадьорила її і додала апетиту. Дні ставали щораз коротшими, тож зашторити вікна й увімкнути світло довелося ще до того, як вона встигла напитися чаю. Це навело Джейн на думку, що переляк, викликаний тим сном, у якому так химерно переплелися стариган — похований, але не померлий, — його плащ та схожа на іспанську мова, такий же безглуздий, як і дитячий страх перед темрявою. Далі Джейн мимоволі пригадалося, що в дитинстві їй не раз траплялося-таки лякатися темряви. Спогади ці були, либонь, не найприємніші, бо повернувшись до столу допивати чай, вона бачила вже, що вечір зіпсовано — до того ж абсолютно безнадійно. Спочатку їй стало важко читати, думки весь час кудись тікали, і кінець кінцем книжку довелося відкласти. Потім Джейн зізналася сама собі, що стривожена, а ще трохи згодом — що стривожена неабияк. Відтак доволі довго їй вдавалося тримати себе в руках, хоч вона й усвідомлювала, що вивести її з рівноваги може тепер перша-ліпша дурниця. Настав час вечеряти, але Джейн зовсім не хотілося йти на кухню, щоб зготувати собі щось перекусити, а коли вона таки змусила себе це зробити, то все одно не змогла проковтнути ні шматочка. Тепер уже довелося хоч-не-хоч визнати, що страх повернувся; у розпачі вона зателефонувала до Дімблів і сказала: «Здається, мені таки треба побачитися з тою людиною, про яку ви говорили». Після невеличкої паузи пані Дімбл назвала їй адресу Почувши, що треба буде звернутися до панни Айронвуд із Сент-Ен, Джейн несамохіть відчула розчарування: цілком підсвідомо їй чомусь здавалося, що то мав би бути чоловік. Вона запитала, чи треба домовлятися про зустріч заздалегідь і почула у відповідь: «Ні, не треба, вони будуть… можете приходити, коли захочете». Джейн зовсім не збиралася класти слухавку так швидко та й подзвонила головно тому, що їй просто хотілося почути голос матінки Дімбл. Потай вона сподівалася, що та все збагне й одразу скаже: «Заждіть, зараз я до вас приїду». Натомість же — і це було доволі дивно — пані Дімбл тільки швиденько продиктувала їй адресу і поспіхом побажала доброї ночі. Джейн спало на думку, що своїм дзвінком вона перервала розмову, в якій ішлося про неї або, гаразд уже, не те щоб безпосередньо про неї, а про щось дуже важливе і якось із нею пов’язане. І потім, що мало означати те «вони будуть…»? «Вони будуть вас чекати»? В голові у Джейн один по одному зринали якісь моторошні, наче вихоплені з дитячих страшних снів здогади про те, хто такі ті вони і навіщо на неї чекатимуть. Вона ніби наяву бачила, як хтось проводить її до кімнати, де сидить, склавши руки на колінах, з голови до ніг закутана у чорне вбрання панна Айронвуд, а тоді каже: «Вона вже тут» і виходить, залишаючи її з тією панною наодинці.

«Та ну їх до дідька, тих Дімблів!» — мовила спересердя Джейн сама до себе і тут-таки про це пошкодувала, не стільки через докори сумління, скільки через страх. Тепер, після того дзвінка, все тільки ускладнилося; жах немов запрагнув поквитатися з нею за марну спробу його уникнути й охопив її з новою силою. Сховатися від нього було ніде, і згодом вона ніяк не могла пригадати, чи й справді перед нею, немов уві сні, з’являвся той страховидний дідуган у плащі, а чи вона просто сиділа, зіщулившись та широко розплющивши очі, і без надії сподівалась — ба навіть молилась, хоч і не вірила ні в кого, кому можна було