Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— А якщо забракне відчуття, — заскреготіла зубами Трісс, — тоді, як я припускаю, маятник тебе вгатить?

— Ну певно, — погодилася дівчинка, дивлячись на неї і явно дивуючись її незнанню. — Вгатить, та ще й як.

— А тут? На боці? Що то було? Ковальський молот?

Цірі засичала від болю, почервоніла.

— Це я впала з гребеня…

— …а гребінь тебе вгатив, — закінчила Трісс, іще з більшими труднощами себе опановуючи.

Цірі пирхнула.

— Як гребінь може вгатити, якщо він вкопаний у землю? Не може! Це я просто впала. Учила оберт у стрибку, і в мене не вийшло. Від того — синець. Бо я вдарилася об стовпчик.

— І лежала два дні? Маєш проблеми з диханням? Болить?

— Та ні. Коен мене розтер і зараз же знову загнав на гребінь. Так треба, розумієш? Інакше впіймаєш переляк.

— Що?

— Упіймаєш переляк, — гордо повторила Цірі й відгорнула з чола попелястий чубчик. — Не знаєш? Навіть коли з тобою щось станеться, треба відразу на снаряд, бо інакше боятимешся, а якщо боятимешся, то фіг там вийде в тебе навчання. Відмовлятися не можна. Ґеральт так сказав.

— Мушу запам’ятати ту максиму, — процідила чародійка. — Як і те, що походить вона, власне, від Ґеральта. Це непоганий рецепт для життя, от тільки я не впевнена, що він придатний для будь-яких обставин. Але досить легко його реалізовувати чужим коштом. Тож відмовлятися не можна? Нехай навіть тебе б’ють і лупцюють тисячами способів, ти маєш устати й тренуватися далі?

— Ну певно. Відьмак нічого не боїться.

— Справді? А ти, Цірі? Нічого не боїшся? Відповідай щиро.

Дівчинка відвернулася, закусила губу.

— А нікому не скажеш?

— Не скажу.

— Більш за все я боюся двох маятників. Двох відразу. І вітряка, але тільки тоді, якщо його запустити на швидкості. А ще є довга жердина, на ній, оце, я мушу досі з тією, ну… зі сра… Страховкою. Ламберт каже, що я вайло й роззява, але це ж неправда. Ґеральт сказав, що в мене трохи інакша тяжкість, бо я ж дівчина. Мушу просто більше тренуватися, хіба що… Я хотіла тебе про дещо запитати. Можу?

— Можеш.

— Якщо ти знаєшся на магії й на закляттях… Якщо вмієш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопчиком?

— Ні, — відповіла Трісс тоном, у якому бринів лід. — Не могла б.

— Гм-м… — явно стривожилася мала відьмачка. — А чи могла б ти принаймні…

— Принаймні що?

— Чи могла б ти зробити так, щоб я не мусила… — Цірі зарум’янилася. — Скажу тобі на вухо.

— Кажи. — Трісс нахилилася. — Я слухаю.

Цірі, червоніючи ще більше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародійки.

Трісс випрямилася різко, а очі її загорілися.

— Сьогодні? Зараз?

— Гм.

— Ясна і йохана холера! — крикнула чародійка й копнула табурет так, що той аж гупнув об двері, збиваючи щурячу шкіру. — Зараза, мор, пранці й чума! Я хіба повбиваю тих клятих дурнів!

* * *

— Заспокойся, Мерігольд, — сказав Ламберт. — Ти збудилася неспівмірно й цілком без приводу.

— Не повчай мене! І припини звертатися до мене «Мерігольд»! А краще за все буде, якщо ти взагалі помовчиш. Не до тебе я говорю. Весеміре, Ґеральте, чи хтось із вас знав, як жорстоко скатована та дитина? У неї на тілі жодного живого місця немає.

— Дитинко, — поважно сказав Весемір, — не дай емоціям захопити себе. Ти виховувалася інакше, ти інакше дивишся на виховання дітей. Цірі походить з Півдня, там дівчаток і хлопчаків виховують зовсім однаково, без жодної різниці, як серед ельфів. На поні її посадили, коли мала вона п’ять років, коли мала вісім — уже їздила на полювання. Учили її користуватися луком, списом і мечем. Синці для Цірі — не новина…

— Не розповідайте мені дурниць, — підвелася Трісс. — Не вдавайте дурників. Це не поні, це не прогулянка й не потяг із санчат. Це Каер Морен! На тих ваших вітряках і маятниках, на вашій Катівні поламали кістки й поскручували в’язи десятки хлопців, крутих і навчених волоцюг, подібних до вас, зібраних по шляхах і витягнутих з канав. Жилавих, із чималим досвідом короткого життя гультяїв і розбишак. Які шанси має Цірі? Навіть вихована на Півдні, навіть по-ельфійськи, навіть під рукою такої бій-баби, як Левиця Каланте, ця мала була й досі є княжною. Делікатна шкіра, дрібна будова тіла, легка кістка… Це дівчинка! Що ви хотіли з неї зробити? Відьмака?

— Ця дівчинка, — тихо й спокійно відізвався Ґеральт, — ця делікатна й дрібна княжна пережила Цінтрійську різанину. Залишена тільки на себе, прокралася крізь когорти Нільфгарду. Зуміла уникнути мародерів, що розгулялися по селах, тих, що грабували та мордували все живе. Витримала два тижні в лісах Заріччя, абсолютно сама. Місяць мандрувала із групою втікачів, важко працюючи нарівні з усіма й нарівні з усіма голодуючи. Майже півроку вона працювала у полі й біля худоби, прийнята хлопською родиною. Повір мені, Трісс, життя дало їй досвід, навчило й загартувало не гірше, ніж подібних до нас гультяїв, яких приводять до Каер Морену з гостинців. Цірі не слабша від подібних до нас, небажаних байстрюків, яких підкидають відьмакам по корчмах, наче кошенят, у плетених кошиках. А її стать? Яке це має значення?

— Ти ще питаєш? Ти ще смієш про це питати? — крикнула чародійка. — Яке це має значення? Та таке, що дівчина не подібна до вас, вона має свої власні дні! І винятково погано це переносить! А ви хочете, щоб вона вихаркувала легені на Катівні й на якихось проклятих вітряках!

Хоча й розлючена, Трісс відчула розкішне задоволення, бачачи дурнуваті вирази облич молодих відьмаків і раптом відвислу щелепу Весеміра.

— Ви навіть не знали, — кивнула вона зі спокійним уже, заклопотаним, лагідним докором. — Семеро няньок. Їй соромно сказати вам про те, бо навчено її, що про такі речі чоловікам не говорять. І вона соромиться слабкості, болю і того, що вона менш управна. Чи хтось із вас про те подумав? Зацікавився тим? Чи намагався здогадатися, що її турбує? А може, вона вперше в житті кривавила тут у вас, у Каер Морені? І плакала ночами, ні в кого не знаходячи співчуття, втіхи, навіть розуміння? Чи хтось із вас взагалі про те подумав?

— Припини, Трісс, — тихо простогнав Ґеральт. — Досить. Ти добилася, чого хотіла. А може, й більшого, ніж