Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Чародійка завмерла. Бачила, як руки дівчинки стискаються на гриві коня.

— Ти померла на Горі, Трісс Мерігольд, — знову промовив злий, чужий голос. — Навіщо ти сюди приїхала? Повернися, повернися негайно, а цю дитину, Дитину Старшої Крові, забери із собою, щоб віддати її тим, кому належить. Зроби те, Чотирнадцята. Бо якщо ти цього не зробиш, то помреш іще раз. Настане день, коли Гора нагадає про себе. Нагадають про себе братерська могила й обеліск, на якому вибите твоє ім’я.

Мерин голосно заіржав, струснувши головою. Цірі раптом шарпнулася, здригнулася.

— Що сталося? — запитала Трісс, намагаючись опанувати голос.

Цірі відкашлялася, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

— Нічого… нічого… — буркнула невпевнено. — Я втомилася, це тому… Тому я заснула. Повинна бігти…

Магічна аура зникла. Трісс відчула раптову хвилю холоду, яка огорнула усе тіло. Намагалася умовити себе, що це ефект охоронних чарів, що саме згасали, але знала, що це неправда. Глянула вгору, на кам’яний блок замчиська, що витріщав на неї чорні порожні очні ями зруйнованих бійниць. Її пройняли дрижаки.

Кінь задзвонив підковами по плитах подвір’я. Чародійка швидко зіскочила з сідла, подала Цірі руку. Скориставшись контактом долоні, обережно послала магічний імпульс. І здивувалася. Бо не відчула нічого. Жодної реакції. Жодної відповіді. І жодного опору. У дівчинці, яка мить тому мобілізувала небачено сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, погано пострижена й погано вдягнута дитина.

Але дитина ця мить тому звичайною дитиною не була.

Вона ж не мала часу задуматися над дивною подією. Почула скреготіння окутих залізом дверей, що лунало з темного провалля коридору, зяючого за битою аркою. Вона зсунула з плеча хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпушила волосся — свою гордість і свій розпізнавальний знак, — довгі, вилискуючі золотом пухнасті локони кольору свіжого каштану.

Цірі зітхнула з подиву. Тріс посміхнулася, задоволена ефектом. Красиве, довге й розпушене волосся було рідкістю, прикметою стану, статусу, знаком жінки вільної, самій собі пані. Знаком жінки незвичної — бо «звичні» панни носили коси, «звичні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані знатного роду, включно із королевами, волосся скручували й укладали. Воїтельки стригли його коротко. І тільки друїдесси й чародійки — і повії — пишалися натуральними гривами, підкреслювали ними незалежність і свободу.

Відьмаки з’явилися як завжди несподівано, як завжди безшелесно, як завжди невідомо звідки. Стали перед нею, високі, стрункі, із руками, сплетеними на грудях, із тягарем тіла, перенесеним на ліву ногу, у позиції, з якої, вона знала, могли атакувати за долю секунди. Цірі стала поряд із ними, в ідентичній позі. У своєму карикатурному вбранні виглядала вона прекумедно.

— Вітаємо в Каер Морені, Трісс.

— Вітаю, Ґеральте.

Він змінився. Здавалося, постарішав. Трісс знала, що це біологічно неможливо — відьмаки старіли, безсумнівно, але в темпі занадто повільному, аби звичайний смертний або чародійка, така молода, як вона, могли зауважити зміни. Але досить було й одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла сповільнити тільки фізичний процес старіння. Психічний — не могла. Посічене зморшками обличчя Ґеральта було найкращим тому доказом. Трісс із глибоким жалем відвела погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, які, ймовірно, бачили занадто багато. Крім того, вона не помітила в тих очах нічого з того, на що розраховувала.

— Вітаю, — повторив він. — Ми раді, що ти захотіла приїхати.

Поряд із Ґеральтом став Ескель, схожий на Вовка, наче брат, якщо не зважати на колір волосся і довгий шрам, який спотворював щоку. І наймолодший із відьмаків Каер Морену, Ламберт, як завжди із некрасивою насмішкуватою гримасою на обличчі. Весеміра не було.

— Вітаємо й запрошуємо всередину, — сказав Ескель. — Холодно, а дує так, наче хтось повісився. Цірі, а ти куди? Тебе запрошення не стосується. Сонце ще високо, нехай його й не видно. Можна ще тренуватися.

— Гей, — труснула волоссям чародійка. — Я бачу, ґречність у Відьмачому Оселищі подешевшала. Цірі привітала мене першою, привела до фортеці. Вона повинна мене супроводжувати…

— Вона тут учиться, Мерігольд, — скривився у пародії на посмішку Ламберт. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без титулу, без імені. Трісс це ненавиділа. — Вона учень, не мажордом. Вітання гостей, навіть таких милих, як ти, не входить до її обов’язків. Ходімо, Цірі.

Трісс легенько стенула плечима, вдаючи, що не бачить стурбованих поглядів Ґеральта й Ескеля. Змовчала. Не хотіла їх іще більше турбувати. А найперше не хотіла, щоб вони зрозуміли, як сильно її цікавить і приваблює ця дівчинка.

— Я відведу твого коня, — запропонував Ґеральт, потягнувшись за вуздечкою.

Трісс крадькома присунула руку, і їхні долоні зустрілися. Як і очі.

— Піду з тобою, — сказала повільно. — Маю у в’юках кілька дріб’язків, які будуть мені потрібні.

— Не так давно ти прикро вразила мене, — пробурмотів він одразу після того, як вони увійшли до стайні. — Я на власні очі бачив твій величний надгробок. Обеліск, який прославляв твою героїчну смерть у битві за Содден. Тільки недавно дійшли до мене чутки, що то була плутанина. Не можу зрозуміти, як тебе можна було з кимось переплутати, Трісс.

— То довга історія, — відповіла вона. — Якось розповім її тобі. А за прикре враження я хотіла б вибачитися.

— Нема за що вибачатися. Останнім часом я мав небагато приводів для радості, а ту, яку відчув, дізнавшись, що ти жива, важко порівняти з якоюсь іншою. Хіба тільки з тією, яку переживаю в цю мить, коли дивлюся на тебе.

Трісс відчула, як у ній щось ламається. Страх перед зустріччю з біловолосим відьмаком усю дорогу бився в ній із надією на цю зустріч. А потім це змучене, виснажене обличчя, ці всевидячі хворі очі, слова, холодні й виважені, неприродно спокійні, але ж настільки емоційні…

Вона кинулася йому на шию, одразу, не роздумуючи. Схопила його долоню, поклала собі на шию, під волосся. Мурашки, що побігли по її спині, прошили такою насолодою, що вона мало не скрикнула. Щоб стриматися і стлумити крик, знайшла вустами його вуста, припала до них. Тремтіла, притискаючись до нього сильно, вибудовувала й посилювала в собі піднесення, забуваючись усе більше.

Ґеральт не забувся.

— Трісс… Прошу тебе.

— Ох, Ґеральте… Так сильно…

— Трісс… — Він обережно відступив. — Ми не самі… Сюди йдуть.

Вона глянула на вхід. Тіні відьмаків, які наближалися, вона помітила за мить, кроки почула ще пізніше. Що ж, її слух, який, скажімо чесно, сама вона вважала витонченим, із відьмачим конкурувати не міг.

— Трісс, дитинко!

— Весеміре!

Так, Весемір був насправді старим. Хтозна, чи