Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- То ми йдемо вперед чи спробуємо обійти? – запитав він. – Йдеться про твою шию, образно кажучи, то може ти й вирішуй.

Я ще раз потягнула за ланцюжок і встала.

-- Давай спробуємо уникати територію різника мулів, якщо зможемо. Побачимо, як далеко ця штуковина дозволить мені зайти.

Вона дозволила мені пройти десь десять кілометрів вниз по ріці, перш ніж знов почала смертельно душити. Я батогом повернула Денді назад, туди звідки ми щойно приїхали і пустила його галопом. Майже відразу намисто послабило хватку.

-- Вправно ти з цим справилася, -- обізвався Хольгрен з мула.

-- Не хотілося б до цього звикати, -- прохрипіла я. – Ти маг. Придумай щось, заради Керфа.

-- Не знаю чи це щось дасть, але я спробую ще раз, коли ми зупинимося на ніч. До речі про ніч, я б назвав це денним світлом тільки з великою натяжкою. – Він вказав на небо. На заході ще залишалася порядна кількість світла, але ніч швидко опускалася.

-- Гаразд. Ти розбивай табір, а я стриножу мулів.

Він кивнув, зліз з мула і почав розпаковувати тюки. Коли табір було розбито і ми поїли, він сів переді мною і ще раз придивився до намиста.

-- Схожі штуковини використовували в Еламі, перш ніж скасували рабство. Вони не давали рабам втекти. Хоча, твоє намисто значно складніше.

-- Може це прозвучить дивно, але мене не цікавить урок історії. Я хочу позбутися його.

-- Я спробую, звісно, що спробую. Тільки не покладай надто великих надій.

Він нагнувся і взявся до роботи.

Я як тільки могла, намагалася не звертати уваги на його подих на моїй щоці, ненавмисний дотик його пальців до моєї голої шкіри. Зараз не час і не місце, повторювала я собі наполегливо.

Минула година. Він опустив руки й відкинувся назад.

-- Все намарно. Пробач. Чари накладені на намисто – суцільні і я не бачу всього, з чого вони зроблені. Я не маю за що зачепитися, щоб спробувати розплутати їх. Боюся, якщо я спробую щось по-справжньому агресивне, то скривджу тебе.

-- То й нехай, -- промовила я з більшим переконанням, ніж відчувала. Мені набридло думати про ту кляту штуку.

Наступного ранку ми перетнули річку і заглибилися в ліс. При найменшому звуці я ледь не вискакувала зі шкіри, а Хольгрен тримав напоготові чари. Я відчувала мурашки на потилиці. Це трохи мене заспокоювало.

Ліс був доволі рідким, тож ми достатньо добре бачили навколишню обстановку і не мали поважних проблем з мулами. Там були птахи, білки й кролики, але ми не бачили ознак більшої дичини.

Опівдні Хольгрен оголосив привал і ми з‘їли вбогий обід. Тоді, як і раніше, продовжили шлях.

Тільки пізно ввечері ми побачили щось незвичне. Стіну.

Стіна була древньою, зарослою плющем, напіврозваленою. В свої кращі часи вона була масивною, але ми без проблем провели мулів через одну з багатьох тріщин у ній. За нею невелике місто, навіть в гіршому стані ніж Тагот. Залишилися тільки обвалені гранітні блоки й зимова трава. Якби камінь не був явно обтесаним, я б залюбки повірила, що це природна, хоча й дещо дивна, галявина.

На всьому цьому велетенському просторі жоден камінь не стояв на іншому, за винятком дивної піраміди з низькими сходами в центрі.

-- Наближається ніч, -- сказав Хольгрен. – Може розіб‘ємо табір тут?

-- Гаразд. Я огляну околицю і назбираю хмизу.

-- Будь обережною. Я відчуваю залишки древніх чарів. Дуже слабкі, але краще бути пильними.

-- Є якісь здогадки, що це за місце?

Він похитав головою.

-- Важко сказати. Так багато загинуло під час Діаспори. Це може бути Тревелл, Хлурія, чи одне з десятка інших знищених міст.

Коли я підійшла ближче до піраміди, то зауважила на вершині велику кам‘яну чашу, і майже невидимий в денному світлі, в чаші горів вогонь. Я вилізла по сходах піраміди, щоб глянути ближче, з думкою, що в цьому місці хтось живе, може навіть вбивці мулів, і що нам потрібно забиратися поки вони не повернулися. Але щось притягувало мене, щось більше ніж моя природна цікавість, і навіть як в моїй голові промайнула думка, наскільки це тупо, я продовжувала наближатися до вогню. В чаші, нічим не живлячись, палало бліде синє полум‘я. Тільки камінь і полум‘я. З недовірою, яка швидко змінилася панікою, я побачила, що пхаю руку в вогонь.

Галявина і все на ній розчинилася.

Розділ 4

Я стояла посеред великого, сірого, кам‘яного залу, стіни якого здіймалися в темряву. Десятки сходів і сотні коридорів вели у всіх напрямках і під неможливими кутами. Я не могла собі навіть уявити, що потрібно, щоб збудувати таку будівлю. Крім чистого божевілля. Блідо мерехтіли смолоскипи, швидше розповсюджуючи тьмяний, гнітючий морок, ніж справжнє освітлення.

Від всього цього фантастичного місця тхнуло віком і запустінням – ні, не зовсім запустінням. Ніхто тут ніколи не жив, в цьому я чомусь була впевнена. В цьому місці не було нічого, що мені хоча б трішки подобалося.

-- Злодійка, -- сказав голос високо вгорі. – Боюся, тут немає що красти. Скарб, який ти забереш з моїх залів, потрібно заслужити, о так.

-- Хто там?

-- Тут я ставлю запитання, а ти відповідаєш, як можеш. Я суддя, а ти підсудна.

-- Мене тут будуть судити?

-- Ти засунула руку у вогонь. Отже, якась частина тебе прагне, щоб її судили. Якась ганьба змусила тебе зробити це.

-- Пробач, але я тобі не вірю.