Танок з драконами - Джордж Мартін
Скоро з його слів вона почала звати корабель «Смердючим шафарем», хоча й гнівалася, коли Тиріон кликав Купку Кров’янкою. На знак примирення Тиріон спробував навчити її циваси, але скоро зрозумів, що нова учениця безнадійна.
— Ні, — повторив він уже вдесяте, — літає дракон, а не слони.
Того ж самого вечора Копка, не ходячи манівцями, спитала Тиріона, чи не погодиться він улаштувати забаву з нею вдвох. Він зрозумів, що йдеться про лицарську забаву зі свинею та собакою і поспіхом відповів «Ні». Згодом йому спало на думку, чи не натякала Копка на іншу забаву. Його відповідь однак була б «ні», та він хоча б спробував зробити її чемнішою.
У бесіді, що він поділяв із Джорагом Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився у своїй гамаці, то поринаючи в сон, то знову виринаючи. Сни його повнилися сірими кам’янистими руками, що тяглися по нього з туману, та щаблями драбини, що вела до батька.
Нарешті він облишив марні спроби і пішов нагору вдихнути нічного повітря. На ніч «Селаесорі Кворан» згортав своє велике смугасте вітрило, а чардаки лишалися майже порожні. На стерновому підвищенні стояв один з помічників, посередині сидів коло своєї жарівниці Мокорро; у жарівниці серед майже згаслих жарин стрибало лише кілька невеличких язичків полум’я.
На небі виднілися тільки найяскравіші зірки, усі на заході. На північному сході небо блищало тьмяною червоною загравою, схожою на кривавий синець. Більшого місяця Тиріон не бачив ніколи — скидалося, що те напухле чудовисько проковтнуло сонце і прокинулося з лихоманкою. Близнюк його плавав у морі позаду корабля і мерехтів червоним з кожною хвилею та рясицею.
— Котра зараз година? — спитав Тиріон Мокорро. — То не може бути світанок, хіба що схід кудись пересунули. Чому небо червоне?
— Над Валірією, Хугоре Схиле, небо завжди червоне.
Спиною пробігли холодні дрижаки.
— То ми неподалік Валірії?
— Ближче, ніж до смаку тутешнім жеглярам, — відповів Мокорро низьким глибоким басом. — Чи ходять у ваших королівствах західного сонця перекази про Валірію та її лихо?
— Я чував, як мореплавці розповідали: хто на власні очі побачить її береги, того приречено на смерть.
Він у ті казки не вірив — так само, як його дядько. Геріон Ланістер наставив вітрило на Валірію, коли Тиріонові було вісімнадцять років, твердо налаштувавшись відшукати втрачений спадковий меч дому Ланістер, а заразом й інші скарби, що могли вціліти під час Лиха. Тиріон відчайдушно прагнув поїхати з ним, але панотець обізвав подорож «дурною вихваткою» і заборонив йому.
Та напевне, того разу батько мав рацію. Мало не десятиріччя минуло, відколи «Усміхнений лев» вийшов із Ланіспорту. Дядько Геріон не повернувся. Люди, яких князь Тайвин надіслав на пошуки, простежили його подорож до Волантису, де половина жеглярів кинула Геріона, і той мусив купити рабів їм на заміну. Жоден вільний жегляр не бажав навіть ногою ступити на корабель, чий капітан відверто казав, що пливе до Димливого моря.
— То це там удалині Чотирнадцять Вогнів? Це їхнє світло відбивається від хмар?
— Чотирнадцять чи чотирнадцять тисяч — хто їх рахував? Смертному нерозумно вдивлятися у ті вогні, друже мій. Їх запалив гнів самого бога, з яким не рівнятися жодному людському полум’ю. Ми — дрібні істоти поруч із його величчю.
— А деякі ще дрібніші.
Валірія… У книжках писали, що в день Лиха кожна гора на обширі у вісім сотень верст розкололася навпіл і наповнила повітря попелом, димом та вогнем — таким палким та спраглим, що він ковтав і нищив навіть драконів у небі. В землі розчахнулися велетенські провалля, куди падали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або спливали ядучою кислотою, пагорби вибухали, з дір у землі вилітали в повітря струмені розплавленого каменю заввишки у сотні сажнів. З червоних хмар сипало дощем драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася, провалилася сама в себе, і на її місце ринуло розбурхане море. Найпишніше місто в усьому світі зникло за одну мить, уславлене Вільноземство не пережило одного лихого дня, а Землі Довгого Літа були випалені вогнем, понищені водою і спустошені.
Царство, побудоване кров’ю і вогнем. Валірія зжала врожай, який сама ж і посіяла.
— Невже наш капітан хоче спробувати, чи діють їхні прокляття?
— Наш капітан ладен був відійти ще на дві сотні верст далі в море — аби не наближатися до того зуроченого берега. Проте я наказав йому триматися найкоротшого шляху. Бо Даянерис, на додачу до нас, шукають інші мандрівники.
«Гриф зі своїм юним принциком?» Чи не могли чутки про виступ «Золотої Дружини» на захід бути оманою? Тиріон хотів був щось сказати, але роздумався. Скидалося, що пророцтво, яким послуговувалися червоні жерці, мало в собі місце лише для одного казкового звитяжця. Другий Таргарієн перепаскудив би їм усі розрахунки.
— Ви бачили тих інших мандрівників у вогнях? — запитав Тиріон обережно.
— Лише їхні тіні, — відповів Мокорро. — А надто одну з них. Висока, страшна і потворна, з єдиним чорним оком і десятьма довгими руками, вона рухалася невпинно і нестримно крізь море крові.
Бран
Від місяця лишився тільки серпик — тонкий та гострий, мов лезо ножа. Бліде сонце зійшло, сіло, знову викотилося на небо. Червоне листя шепотіло під вітром. Темні хмари заповнили небо і обернулися на грозу. Миготіли блискавки, котився грім, мерці з чорними руками та яскраво-блакитними очима никали навколо щілини у схилі пагорба, та не могли увійти. А під пагорбом скалічений хлопчик сидів на престолі з оберіг-дерева і дослухався до шепоту в пітьмі, поки руками і плечима його вгору-вниз ходили круки.
— Ти ніколи не ходитимеш, — пообіцяв триокий гайворон, — зате зможеш літати.
Інколи звідкілясь із глибин долітала пісня. «Діти лісу» — так називала тих, що співали, Стара Мамка. Однак себе вони кликали «співці пісень землі» — мовою, якою не розмовляла жодна людина, зате вміли розмовляти круки. Їхні маленькі чорні очиці ховали чимало таємниць. Коли вони чули пісні, то починали крякати на нього і дзьобати йому шкіру.
Місяць був уповні, тлустий і великий. Зірки
