Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ми б нікуди не мусили тікати, якби не ви!

«Треба мати певну хоробрість, щоб отак кинути мені просто в лице.»

— Це ти про Король-Берег чи про Волантис?

— І про те, і про інше. — В очах її блищали сльози. — Про все. Чому ви не виїхали з нами на герць за наказом короля? Нічого б вам не зробилося. Хіба так важко було м’сьпанові видертися на нашого собаку і трохи розважити малого короля? Ну посміялися б з вас, та й по тому!

— Посміялися б, кажеш, — мовив Тиріон. «Натомість я примусив їх посміятися з Джофа. Хіба не хитро придумав?»

— Мій брат каже: це добре — звеселяти людей. Чесна справа, усіма шанована. Брат каже… каже…

Обличчям її покотилися сльози.

— Мені шкода твого брата.

Раніше, у Волантисі, Тиріон вже казав їй ті самі слова. Втім, тоді вона була така занурена у своє горе, що, мабуть, і не почула. Зате, вочевидь, почула зараз.

— Шкода. Вам шкода, кажете? — Вуста її затремтіли, щоки змокли, очі нагадували глибокі ями з червоними краями. — Тієї ж ночі ми втекли з Король-Берега. Брат казав, що так буде краще — бо хтось вирішить перевірити, чи не мали ми стосунку до смерті короля, і візьме нас на тортури. Спершу ми поїхали до Тирошу. Брат гадав, що дотуди вже досить далеко. Але помилявся. Ми там знали одного жонглера — багато років він кидав у повітря своє причандалля коло Водограю П’яного Бога. Сам він уже був старий, руки втратили спритність, інколи його м’ячики падали, і він ганявся за ними площею, але тирошійці однак сміялися і кидали йому гроші. Одного ранку ми почули, що тіло його знайшли у храмі Тріоса. Тріос має три голови, і коло дверей храму стоїть його велика подоба. Старого розрізали на три частини і запхали їх у три роти Тріоса. Але коли частини зшили, то побачили, що голови немає.

— Голова була дарунком для моєї милої сестри. Старий був карликом, так?

— Так, він був коротун. Як ви і Оппо. Як Шажик. То скажете, вам шкода і жонглера теж?

— Я й не знав, що твій жонглер жив на світі, аж до цього дня… і все ж — так, я шкодую про його смерть.

— Він помер за вас. Його кров — на ваших руках.

Звинувачення боляче вжалило — надто зразу після Мормонтових слів.

— Його кров на руках моєї сестри і тих харцизів, які його вбили. Мої ж руки… — Тиріон перевернув долоні, оглянув, стиснув у кулаки. — Так, мої руки теж укриті кіркою старої крові. Назви мене вбивцею родичів, і не помилишся. Крулетруйником? За це теж відповім. Я вбивав матерів, батьків, небожів, коханок, чоловіків та жінок, королів та шльондр. Якось мене роздратував співець, то я наказав зварити виродка у казані. Та я ніколи не вбивав жонглера. Не вбивав жодного карлика. І не тобі винуватити мене у смерті твого клятого брата.

Копка взяла зі столу кухоль вина, яке він їй налив, і вихлюпнула йому в обличчя. «Наче моя мила сестра.» Тиріон почув, як захряснулися двері, хоча не бачив, як мала виходила — очі виїдало вином, світ перед ними розпливався. «Ото задружився нівроку.»

Тиріон Ланістер ніколи не мав нагоди поспілкуватися з іншими карликами. Панотець не вітав найменших нагадувань про ваду свого сина, і мартопляси та блазні, що мали карликів у своїх гуртах, швидко навчилися уникати Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі під страхом гніву ясновельможного володаря. Підрісши, Тиріон дізнався, що при столі дорнійського князя Рарога живе карлик-блазень, десь на Пальцях служить карлик-маестер, а серед сестер-мовчальниць є мовчазна карлиця. Але потреби розшукувати їх задля спілкування не відчув.

Досягали його вух і менш вірогідні перекази: про карлицю-відьму, що жила десь на зачарованому пагорбі у річковому краї, та про карлицю-хвойду, що уславилася в Король-Березі паруванням з собаками. Про останню Тиріонові розповіла сестра. Вона навіть спитала, чи не знайти для нього сучку в охоті, якщо йому теж кортить спробувати. Коли ж Тиріон чемно перепитав, чи не мала вона на увазі себе, Серсея вихлюпнула йому в обличчя келих вина. «Але те було червоне, скільки пригадую, а це — золоте.» Тиріон промочив обличчя рукавом; очі ще й досі щипало.

Більше він Копку не бачив аж до дня шторму.

Того ранку солоне повітря висіло над кораблем важко й непорушно, але в західному небі палало червоне полум’я, помережане низькими хмарами, що виблискували яскравим ланістерівським кармазином. Жеглярі носилися чардаками та щоглами, забиваючи ляди, вибираючи линви, прибираючи усе зайве і припинаючи якомога міцніше усе неприпнуте.

— Поганий вітер буде, — попередив Тиріона один. — Безніс ходи вниз.

Тиріон пригадав шторм, пережитий ним дорогою через вузьке море, стрибки чардаку під ногами, жахливе рипіння і скрегіт корабля, смак вина і блювотиння.

— Безніс постоїть тут.

Якщо боги схочуть прибрати його до себе, краще вже потонути у чистих водах моря, ніж захлинутися власною гидотою. Над головою повільно мінилося рясицями полотно вітрила, наче хутро великого звіра, що прокидався від довгої сплячки; зненацька воно наповнилося вітром з раптовим ляском, до якого обернулася кожна голова на кораблі.

Вітер погнав коч попереду себе, одразу ж збивши з обраного напрямку. Позаду на тлі криваво-червоного неба громадилися купами одна на одну чорні хмари. Ще й половини ранку не минуло, як на заході замерехтіли блискавки, а за ними загуркотів і віддалений грім. Море пожвавішало, темні хвилі заплюскотіли у короб «Смердючого шафаря». Саме тоді жеглярі почали прибирати вітрило. Посередині корабля Тиріон плутався у всіх під ногами; тому він видерся на високий ніс і зігнувся там навпочіпки, потерпаючи від батогів холодного дощу на щоках. Коч тим часом стрибав на хвилях угору і вниз завзятіше за будь-якого коня, котрим Тиріонові доводилося їздити, то злітаючи угору на верхівку водяного горба, то падаючи у глибоку долину. Потужне тремтіння пронизувало Тиріона аж до кісток; і все ж тут, нагорі, де він міг бачити море, йому велося краще, ніж за зачиненими дверми тісної задушливої бесіди.

Коли шторм нарешті послабнув, уже настав вечір. Тиріон Ланістер просяк водою до останньої нитки у спідньому, та все ж чомусь відчував захоплене піднесення… котре ще посилилося, коли він знайшов п’яного Джорага Мормонта у калюжі блювотиння на підлозі їхнього крихітного