Танок з драконами - Джордж Мартін
Місяць знову перетворився на чорну діру в небі. Ззовні печери світ жив своїм життям: сходило і заходило сонце, обертався місяць, завивали холодні віхоли. Під пагорбом Йоджен Троск ставав дедалі похмурішим, шукав усамітнення, лякаючи і бентежачи свою сестру. Вона часто сиділа поруч із Браном коло їхнього маленького багаття, розмовляла про все і про ніщо, пестила Літо, коли він спав між ними, а брат її тим часом блукав печерами на самоті. Йоджен призвичаївся виходити до гирла печери, де видно було світло дня, і стояв там багато годин поспіль, виглядаючи у ліс і тремтячи від холоду, хоч і загорнутий у хутра.
— Він хоче додому, — сказала Мейра Бранові. — Але навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть.
— Він хоробрий, — відповів Бран.
«Тільки тоді людина і може бути хороброю, коли вона боїться» — казав йому батько дуже давно, того дня, коли вони знайшли лютововченят у літніх снігах. Бран не забув його слів.
— Він дурний! — заперечила Мейра. — Я сподівалася, що коли ми знайдемо твого триокого гайворона, тоді… а тепер вже не знаю, навіщо ми сюди припхалися.
«Заради мене» — подумав Бран, а вголос сказав:
— Сюди нас привели його зелені сни.
— Його зелені сни! — повторила Мейра з гіркотою в голосі.
— Ходор, — сказав Ходор.
Мейра почала плакати. Бран зненавидів себе за те, що скалічений.
— Не плач! — сказав він, прагнучи обійняти її, міцно притиснути, як мати притискала його до себе в Зимосічі, коли він боляче забивався.
Мейра сиділа тутечки, поряд, лише за кілька стоп, але така ж недосяжна для нього, якби була за сто верст. Щоб доторкнутися до неї, Бран мусив би підтягати себе руками, волочучи ноги. Підлога була груба, нерівна; повзти нею довелося б повільно, з подряпинами та синцями. «Якби ж нап’ясти шкуру Ходора, — подумав він. — Ходор міг би її обійняти і поплескати по спині.» Думка була чудернацька, та Бран все ж покрутив її у голові так і сяк… але раптом Мейра скочила від вогню геть у пітьму одного з проходів. Він чув, як завмирають її кроки, аж доки не лишилося нічого, крім голосів співців.
Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Дні линули повз, один за іншим, кожен наступний коротший за попередній. Ночі видовжувалися. Сонячне світло не потрапляло до печер під пагорбом, і місяць теж не досягав величних кам’яних палат. Навіть зірки були там чужинцями. Світила небесні належали світові нагорі, де час біг непорушними колами: ніч за днем, день за ніччю.
— Час настав, — сказав князь Брінден.
І щось було в його голосі таке, що спиною Брана побігли дотики крижаних пальців.
— Для чого?
— Для наступного кроку. Піти далі перевертництва, зміни шкур. Вчитися на зеленовидця.
— Його навчать дерева, — мовила Листянка.
Вона майнула рукою, і одна зі співців причалапала ближче. То була жінка з білим, наче сніг, волоссям, яку Мейра так і прозвала — Сніговолоска. У руках вона тримала миску з оберіг-дерева, різьблену десятком облич — таких самих, як на живих оберіг-деревах. У мисці була біла каша, густа, тужава, з темно-червоними жилками.
— Ти маєш скуштувати, — мовила Листянка і дала Бранові дерев’яну ложку.
Хлопчик сторожко зиркнув у миску.
— Що це таке?
— Каша з розтертого насіння оберіг-дерев.
Від її вигляду Брана чомусь почало нудити. Він знав, що червоні жилки — то смола оберіг-дерева, але у світлі смолоскипів вона підозріло скидалася на кров. Він занурив ложку в кашу, тоді завагався.
— Оце зробить мене зеленовидцем?
— Зеленовидцем тебе зробить твоя кров, — відповів князь Брінден. — А каша допоможе розбудити твій хист і одружити з деревами.
Бран не хотів одружуватися з деревом… але хто інший одружився б з таким калікою, яким він став?
«Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша від коренів одвічних дерев. Зеленовидець.»
Він ухопив ложку і з’їв трохи каші. На смак вона була гірка, хоч і не така, як розтерті жолуді. Ковтнути першу ложку було найважче; Бран трохи не виблював її назад. Друга смакувала краще, а третя здалася майже солодкою. Решту він закинув до рота, гарячково працюючи ложкою. Чому він вважав її гіркою? Каша смакувала медом, свіжим снігом, перцем, корицею та останнім поцілунком матінки. Порожня миска вислизнула з пальців і заторохтіла на підлозі.
— Я нічого не відчуваю. Що має статися далі?
Листянка торкнулася його руки.
— Дерева тебе вчитимуть. Дерева все пам’ятають.
Вона підняла руку, і печерою рушили інші співці; один за одним вони гасили смолоскипи. Темрява погустішала і насунулася просто на них.
— Заплющ очі, — мовив триокий гайворон. — Вийди зі своєї шкіри, як робиш, коли переходиш у вовка. Але цього разу переходь у корені. Рушай ними крізь землю до дерев на пагорбі. І розкажи, що ти бачиш.
Бран заплющив очі й вислизнув зі своєї шкіри. «У корені, — подумав він. — У оберіг-дерево. Стати деревом.» На мить він побачив огорнуту пітьмою печеру, почув гомін річки унизу.
І раптом опинився у рідній домівці.
Князь Едард Старк сидів на камені біля глибокого чорного ставка у божегаї. Бліді корені серце-дерева зміїлися навколо нього, наче покручені, костуваті руки якогось старого. На колінах князя Едарда лежав обіручник Лід, якому він чистив лезо олійною ганчіркою.
— Зимосіч, — прошепотів Бран.
Батько підняв голову.
— Хто тут? — запитав він, обернувся…
…і Бран налякано відсахнувся. Батько, чорний ставок, божегай — все зблідло і зникло. Він знову опинився у печері, де білі товсті корені оберіг-престолу тримали в обіймах його тіло, наче матір — рідне дитя. Попереду спалахнув смолоскип.
— Розкажи, що ти бачив.
Здалеку Листянка здавалася майже дівчинкою, не старшою за Брана чи одну з його сестер. Але зблизька на ній виднілися сліди довгих років — двох століть, якщо вірити її власним словам.
Бранові пересохло в горлянці. Він ковтнув.
— Зимосіч. Я повернувся до Зимосічі. Я бачив батька! Він не мертвий, він живий, я бачив його, він знову в Зимосічі, знову живий!
— Ні, — відповіла Листянка. — Його немає, хлопчику. Не намагайся викликати його назад з мертвих.
— Я бачив його! — Бран відчував щокою шорстке дерево. —
