Танок з драконами - Джордж Мартін

Після вечері карлик засидівся у трапезній, святкуючи порятунок власного життя за кількома чарками чорної оковитої разом з корабельним кухарем — дебелим, на вигляд загрозливим, у звичаях слизьким волантинцем. Кухар знав посполитою мовою лише одне слово («курва»), зате люто бився на дошці для циваси, а надто коли напивався. Того вечора вони зіграли три гри. Тиріон виграв першу, потім програв дві, а далі вирішив, що йому вже досить, і видерся нагору прочистити голову як від оковитої, так і від слонів з драконами.

На високому носі, де так часто стовбичив пан Джораг, він знайшов Копку. Вона стояла перед поручнями коло потворної, напівзогнилої носової подоби і витріщалася на чорнильне море, виглядаючи ззаду маленькою та беззахисною, наче дитина. Тиріон подумав, чи не дати їй спокій, але було запізно — вона почула кроки.

— Хугоре Схиле.

— Якщо твоя ласка. — «Годі вже сваритися.» — Не хочу тебе турбувати. Краще піду собі.

— Ні! — Обличчя її було бліде та сумне, але скидалося, що вона не плакала. — Я теж перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата і того старого бідолаху в Тироші.

— Все ж частка моєї вини в їхній смерті є. Хай не з моєї волі.

— Я так за ним сумую. За братом. Я…

— Я розумію.

Мимоволі йому подумалося про Хайме. «Вважай, тобі пощастило — твій брат устиг загинути, не зрадивши тебе.»

— Я гадала, що хочу померти, — мовила вона, — та сьогодні, коли налетів шторм, і здавалося, що корабель потоне, я… я…

— Ти зрозуміла, що зрештою хочеш жити.

«Зі мною теж таке було. Здається, ми поділяємо чимало спільного.»

— Ви справді зварили співця у казані?

— Я? Ні, я не вмію варити м’ясиво.

Коли Копка захихотіла, то стала схожа голосом на милу юну дівчину років сімнадцяти чи вісімнадцяти, аж ніяк не старшу за дев’ятнадцять.

— Що він такого накоїв, той співець?

— Склав про мене пісню.

«Краля голову задурить — згинеш без меча і трунку. Бо ніщо — палац і уряд проти дівчини цілунку.» Дивно, як швидко до нього повернулися слова тієї пісні. А може, вони ніколи нікуди й не дівалися. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Напевне, то була дуже погана пісня.

— Та не дуже. Ну не «Рине дощ у Кастамирі», куди вже, але окремі рядки…

— Як у ній співалося?

Тиріон засміявся.

— Е ні, мій спів тобі краще не чути!

— Матінка співали нам, коли ми були дітьми. Братові й мені. Завжди казали: байдуже, який у тебе голос, коли пісня до смаку.

— А вона теж була…?

— Коротункою? Ні. Коротуном був наш батько. Їхній батько продав їх работорговцеві у три роки, а вони виросли в такого славетного лицедія, що викупилися на волю. Подорожували усіма Вільними Містами, ще й на Вестерос заглядали. У Старограді батька кликали «Біб-Стриб».

«Авжеж.» Страшним зусиллям Тиріон зумів не зіщулитися.

— Але тепер вони мертві, — правила далі Копка. — І матінка теж. Оппо… він був мій останній родич, і тепер його теж нема.

Вона відвернула очі до моря.

— Що мені робити? Куди мені їхати? Я ж нічого не вмію, не знаю ремесла, крім кумедного герцю, а для нього потрібні двоє!

«Е ні, — подумав Тиріон. — До цього ти не веди, дівчинко. Не питай і не прохай. Ба навіть не думай.»

— То знайди собі якогось хлопчика-сирітку, — підказав він.

Але Копка, здавалося, і не почула.

— То батечко вигадали виїжджати на герць. І першу свиню вони теж навчили, але тоді захворіли і не змогли вже нею їздити. Їхнє місце зайняв Оппо, а я завжди їздила собакою. Ми колись виступали навіть для дожа Браавосу, і він так реготав, що потім подарував нам… по великому дарункові.

— То це там тебе знайшла сестра? У Браавосі?

— Сестра? — розгубилася дівчина.

— Моя сестра. Королева Серсея.

Копка струснула головою.

— Ні, ми її ніколи… до нас приходив чоловік. І то було в Пентосі. Озмунд… ні, Озвальд… щось таке. З ним зустрічався Оппо, не я. Про все домовлявся Оппо. Брат завжди знав, що робити і куди їхати далі.

— Далі ми їдемо до Меєрину.

Мала кинула на нього здивований погляд.

— Хіба не до Карфу? Ми ж прямуємо до Карфу, через Новий Гіс.

— До Меєрину. Ти виїжджатимеш на собаці для драконової королеви і повезеш від неї свою вагу в золоті. Тож починай краще їсти, щоб показатися її милості гладенькою та гарненькою.

Копка не відповіла на жарт і посмішку.

— Сама я можу лише по колу скакати. Але навіть якщо королева сміятиметься, куди мені далі? Ми ніколи довго не сиділи на одному місці. Коли нас бачать уперше, то регочуть і регочуть, але вчетверте і уп’яте вони вже знають, що ми робитимемо — і тоді доводиться їхати в якесь нове місце. Найбільше ми заробляємо у великих містах, та я найкраще почуваюся у маленьких містечках. Там люди не мають багато срібла, зате годують нас за власними столами, а діти бігають за нами усюди.

«Бо в тих сцяних кутках, які ти звеш містечками, ніколи не бачили карликів, — подумав Тиріон. — Недолуга малеча бігатиме і за двоголовою козою, якщо така з’явиться. А потім коза їм набридне, і її засмажать на вечерю.» Та знову змушувати її плакати він не бажав, тому натомість сказав:

— Даянерис має добре серце і щедру вдачу. — Саме таких слів Копці мало зараз бракувати. — Вона знайде тобі місце при дворі, навіть не сумнівайся. Безпечне місце, де моя сестра тебе не дістане.

Копка обернулася до нього.

— І ви ж там теж будете.

«Якщо Даянерис не схоче відплатити за пролиту моїм братом кров Таргарієна краплиною крові Ланістерів.»

— Авжеж буду.

Відтак дівчину-карлицю стали частіше бачити на чардаку. Наступного дня Тиріон зустрів її з плямистою свинею по обіді на низькому середньому чардаку. Повітря було тепле, море стояло тихе.

— Її звати Купка, — сором’язливо мовила до нього дівчина.

«Свиня Купка і дівчина Копка, — подумав він. — Повбивати за таке.» Копка дала Тиріонові кілька жолудів, і він підсунув їх Купці на долоні. «Не сподівайся, дівчино, що я не бачу твоїх намірів» — подумав він, поки велика свиня нюхала і верещала у захваті.

Трохи