Битва королів - Джордж Мартін

— Не заперечую,— легко погодився лорд Флорент,— вона-бо не перша панна, готова вбити коханого, що відштовхнув її. Хоча я, зі свого боку, вважаю, що це леді Старк убила короля. Вона їхала аж із Річкорину, сподіваючись укласти союз, а Ренлі їй відмовив. Безперечно, вона вирішила, що він становить загрозу для її сина — й усунула його.

— Ні, це зробила Брієнна,— наполягав лорд Карон.— Сер Емон Кай присягнувся в цьому перед смертю. Клянуся вам, пане Кортні.

В голосі сера Кортні бриніло презирство.

— А чого варта ваша клятьба? Бачу, ви й досі в барвистому плащі. В тому плащі, що вдягнув на вас Ренлі, коли ви дали обітницю захищати його. Й ось він мертвий, а ви живі...— Кортні переніс свою зневагу на Гіяра Моригена.— У вас я міг би те саме запитати. Гіяр Зелений, так? З веселкової варти? Присягався віддати життя за короля? Та якби в мене був такий плащ, я б посоромився його вдягнути.

Мориген наїжачився.

— Радійте, що у нас тут переговори, Пенроузе, бо я б вам за такі слова язика втнув.

— І вкинули в той сам вогонь, у якому згоріла ваша мужність?

— Досить! — відрубав Станіс.— Цар світла зволив забрати життя мого брата за зраду. Хто це зробив, уже не важить.

— Звісно, не для вас,— сказав сер Кортні.— Я вислухав вашу пропозицію, лорде Станісе. А тепер вислухайте мою,— він стягнув рукавицю та шпурнув її королю в обличчя.— Двобій. Меч, спис — будь-яка зброя на ваш розсуд. А якщо боїтеся ризикувати своїм чарівним мечем і королівською шкурою в поєдинку з літньою людиною, виберіть собі заступника, а я виберу собі,— сказав він і кинув нищівний погляд на Гіяра Моригена та Брайса Карона.— Гадаю, будь-хто з цих цуценят підійде.

Сер Гіяр Мориген потемнів од люті.

— Якщо королівська ласка, я прийму виклик!

— І я! — Брайс Карон поглянув на Станіса.

Король скреготнув зубами.

— Ні.

Сер Кортні, здавалося, не здивувався.

— Ви засумнівались у справедливості своїх претензій, мілорде, чи в моці власних рук? Чи боїтеся, що я насцю вам на вогненний меч — і загашу його?

— Ви вже зовсім мене за дурня маєте, сер? — поцікавився Станіс.— У мене двадцять тисяч вояків. Ви оточені з моря та з суходолу. Навіщо мені той двобій, якщо я певен своєї перемоги? — король націлив на нього пальця.— Хочу вас чесно попередити. Якщо змусите мене брати мій власний замок штурмом, на прощення не сподівайтеся. Я вас усіх перевішаю, як зрадників.

— З божої волі. Штурмуйте, мілорде... але не забудьте, як цей замок називається.

Сер Кортні смикнув повіддя й рушив назад до брами.

Станіс, не мовивши ні слова, розвернув коня й попрямував назад у табір. Решта не відставали.

— Якщо вирішимо брати ці мури штурмом, загинуть тисячі,— перелякався старезний лорд Естермонт — дідусь короля по материнській лінії.— Хіба не ліпше ризикнути лише одним життям? Наше діло праведне, і боги, понад усякий сумнів, благословлять руку нашого заступника на перемогу.

«Бог, старий,— подумав Давос.— Ти забув: у нас він тепер один — Мелісандрин Цар світла».

— Я б і сам радо прийняв цей виклик,— сказав сер Джон Фосовей,— хоча я й уполовину так управно не володію мечем, як лорд Карон чи сер Гіяр. Ренлі не лишив у Штормокраї видатних лицарів. Бо гарнізон — це для старих і для зелених хлопчаків.

— Легка перемога, точно-точно,— погодився з ним лорд Карон.— А яка слава — взяти Штормокрай одним ударом!

Станіс обвів їх поглядом.

— Ви балакучі, як сороки, і все не по ділу. Я вимагаю тиші.

Король перевів погляд на Давоса.

— Сер! Їдьмо зі мною.

Він пришпорив коня й відірвався від почту. Не відставала тільки Мелісандра, тримаючи в руках величезний штандарт з вогненним серцем, у яке був уписаний коронований олень. «Його мов цілком проковтнуло».

Проїжджаючи повз лордійчуків, щоб приєднатися до короля, Давос помітив, якими поглядами ті обмінялися. То були не якісь там цибулеві лицарі, а гонорове панство з домів давніх і шанованих. Він здогадувався, що Ренлі з ними так ніколи не обходився. У наймолодшого з Баратеонів було вроджене почуття такту, якого так бракує його братові.

Наздогнавши короля, Давос перейшов на нешвидкий клус.

— Ваша світлосте!

Зблизька Станіс мав вигляд ще гірший, ніж Давос оцінив здалеку. Обличчя його змарніло, а під очима залягли темні кола.

— Контрабандист має добре розумітися на людях,— сказав король.— Що ви скажете про цього сера Кортні Пенроуза?

— Упертий чолов’яга,— обережно мовив Давос.

— Смерті шукає, от що скажу я. Жбурнув моє прощення мені в обличчя. А заодно й своє життя, а ще життя усіх людей за тими мурами. Двобій? — король глузливо пирхнув.— Він, либонь, мене з Робертом переплутав.

— Та це радше від розпачу. Бо які в нього надії?

— Ніяких. Замок впаде. Але як це зробити швидко? — Станіс якусь хвильку поміркував. Навіть крізь невпинний тупіт копит чути було, як король скрегоче зубами.— Лорд Алестер підбиває мене, щоб я привіз сюди старого лорда Пенроуза. Батька сера Кортні. Здається, ви його знаєте?

— Коли я приїхав як ваш посланець, він прийняв мене найлюб’язніше з усіх,— сказав Давос.— Але він уже немічний старий, сір. Хворий і слабий.

— Флорент хоче, щоб він ослаб остаточно. На очах у сина, з зашморгом на шиї.

Небезпечно було виступати проти людей королеви, але Давос присягався завжди казати королю правду.

— Лиха це справа, мій суверене. Сер Кортні дивитиметься, як помирає його батько, але не зрадить його довіри. Нам це користі не принесе, тільки ганьбу нашій справі.

— Яку ганьбу? — наїжачився Станіс.— Ти б хотів, щоб я зберіг життя зрадникам?

— Ви ж зберегли життя отим, що їдуть позаду.

— Ти мені докоряєш, пачкарю?

— Не мені вам докоряти,— мовив Давос, побоюючись, що наговорив зайвого.

Та король не вступався.

— Ти цінуєш Пенроуза вище, ніж моїх лордів-прапороносців. Чому?

— Бо він додержує вірність.

— Недоречну вірність мертвому узурпатору.

— Так,— визнав Давос,— та все одно додержує вірність.

— А оті, що їдуть позаду, ні?

Давос зайшов зі Станісом задалеко, щоб тепер відступати.

— Ще