Танок з драконами - Джордж Мартін
Князь Болтон повів його до головної вежі, над якою майоріли прапори покійного князя Турстана і його вдовиці. Знак князя зображував шпичасту корону над схрещеними сокирами; її був такий самий, але розділений у чвертях із золотою кінською головою Родріка Ризвеля.
Видираючись широкими дерев’яними сходами до палат, Смердюк відчув, як під ним тремтять ноги. Він мусив зупинитися, щоб перепочити, і витріщився на трав’янисті схили Великого Кургану. Дехто казав, що це могила Першокороля, котрий привів першолюдей до Вестеросу. Інші заперечували, що з огляду на величину кургану то мав бути якийсь король велетнів. Казали і те, що ніякої могили там не було, лише простий пагорб. Коли так, то був дуже самотній пагорб, бо більша частина володінь Курганища складалася з пласких вивітрених рівнин.
У палаті коло комина стояла жінка, зігріваючи руки над жаринами майже згаслого вогню. Вона була вбрана в чорне від голови до п’ят, не носила ані золота, ані каменів, але роду була високого — навіть із першого погляду в цьому б не помилився ніхто. У кутиках її вуст зібралися зморшки, ще більше їх купчилося навколо очей, але поставою жінка була пряма й висока, на обличчя — показна і гордовита. Волосся її було брунатне, наполовину вже посивіле; пані носила його зібраним на потилиці у вдовиний вузол.
— Хто це такий? — спитала вона. — Де хлопець? Невже ваш байстрюк відмовився його віддати? Оцей старий — він що, його… о боги ласкаві, чим тут смердить? Ця істота обгидила собі штани, абощо?
— Ні, лишень побувала в руках Рамзая. Пані Барбреє, дозвольте познайомити вас із законним князем на Залізних островах, Теоном з дому Грейджой.
«Ні, — подумав він, — не кажіть це ім’я, Рамзай почує, він знатиме, знатиме, і зробить мені боляче!»
Пані закопилила губи.
— Я чекала трохи іншого.
— Що маємо, те маємо.
— Що з ним робив ваш байстрюк?
— Гадаю, зрізав трохи шкіри. Відтяв кілька невеличких частин тіла. Нічого важливого.
— Він при своєму розумі?
— Можливо. Хіба це важить?
Смердюкові було вже несила слухати.
— Благаю, м’сьпане, м’сьпані… тут якась помилка.
Він упав на коліна і затремтів, як листок під зимовим буревієм. Сльози полилися спотвореними щоками.
— Я не він. Я не перевертень. Той загинув у Зимосічі. А мене звати Смердюком. — Треба пам’ятати своє справжнє ім’я. — Звіть мене Смердюком — жалюгідним хробаком.
Тиріон
«Селаесорі Кворан» подолав уже сім днів шляху від Волантису, коли Копка нарешті виповзла з-під чардака — наче якась боязка лісова істота з довгої зимової сплячки.
Саме вечоріло, і червоний жрець запалював ніч-ватру в чималій залізній жарівниці посеред корабля. Жеглярі збиралися навколо на молитву. Голос Мокорро мав басовитий, наче в тулумбаса; доносився він з потаємних глибин дебелого тіла.
— Дякуємо Тобі за сонце, що зігріває нас, — молився жрець. — Дякуємо за зірки, що наглядають за нами посеред холодного чорного моря.
Справжній велетень, він був вищий за пана Джорага і чи не вдвічі ширший за нього; з одягу жрець носив яскраво-червоні шати, гаптовані на рукавах, подолі та комірі жовтогарячими язиками шовкового полум’я. Шкіру він мав чорну, наче смола, волосся — біле, мов сніг; на щоках та лобі наколоті були жовто-червоні язики вогню. У руці жрець тримав залізну патерицю заввишки у свій зріст, увінчану драконовою головою; коли він гатив її кінцем по дошках чардаку, дракон плювався зеленим тріскотливим полум’ям.
П’ятеро рабів-воїнів Вогняної Руки, що складали охорону жерця, очолювали переспів вірян, який лунав у відповідь жерцеві. Вони молилися мовою Старого Волантису, але Тиріон достатньо чував молитов, щоб утямити загальний зміст. «Запали в нас вогонь і оборони од пітьми, бе-бе-бе, освіти нам шлях і зігрій, наче в печі пиріг, ніч темна і повна жахіть, порятуй нас від страшного чогось там, і знову бе-бе-бе.» Проте вголос нічого не казав. Тиріон Ланістер пречудово обходився без жодного бога, та на цьому кораблі розумно було виказувати червоному Ра-Гльорові хоч трохи поваги. Джораг Мормонт зняв Тиріонові кайдани, щойно вони рушили морем у далеку путь, і карлик не хотів, щоб лицар роздумався.
«Селаесорі Кворан» являв із себе незграбну перевальчасту балію на тридцять тисяч пудів, з глибоким черевом, високими чардаками спереду та ззаду, і єдиною щоглою посередині. На носі її стояла чудернацька подоба — поїдена шашіллю дерев’яна поважна особа з запхнутим під одну пахву сувоєм — хтозна, мудрець чи державець, — якій на вид наче кишки заколодило. Бридкішого корабля Тиріон ще не бачив. Та й жеглярі на ньому були не кращі. Капітан — чорноротий, непривітний черевань з близько посіяними жадібними очицями — погано грав у цивасу, а ще гірше вмів програвати. Під його орудою служило чотири помічники-відпущенці та п’ятдесят рабів, прикріплених до корабля; кожен мав на щоці вельми приблизне зображення носової подоби коча. Жеглярі взяли собі за звичку кликати Тиріона «Карлик Безніс», хай скільки він товкмачив, що його звати Хугором Схилом.
Троє з помічників і більше як три чверті жеглярів були палкими прихильниками Господа Світла. Про капітана Тиріон певності не мав — той завжди з’являвся на вечірні відправи, але стояв мовчки. Та справжнім господарем на «Селаесорі Кворан» був Мокорро — принаймні у цій подорожі.
— Господи Світла, благослови раба Твого, Мокорро, освіти йому стежку темними краями цього світу! — гув червоний жрець. — Оборони праведного раба твого Бенерро! Даруй йому мужності, даруй йому мудрості, наповни серце його полум’ям Божим!
Саме тоді Тиріон помітив Копку, що спостерігала ці блазенські вихиляси з крутих дерев’яних сходів, які вели донизу під стерно. Стояла вона на одній із нижчих сходинок, і виднілася лише маківка її голови. Під каптуром її очі у світлі ніч-ватри здавалися великими та білими. З нею поруч був собака — великий сірий хорт, яким вона їздила у їхніх з братом кумедних герцях.
— Панно! — тихо покликав Тиріон. Певно ж, ніякою панною вона не була, та він не міг себе змусити вимовити оте її недоладне ім’я, а «дівчина» чи «коротунка» було б іще гірше.
Вона сахнулася з переляку.
— Я… я вас не бачила.
— Це тому, що я малий на зріст.
— Я… мені… було недобре. — Її собака гавкнув.
«Ти потерпала з горя, радше сказати.»
— Якщо я можу допомогти…
— Ні, — відповіла дівчина і миттю зникла знову. Мабуть, повернулася до бесіди, яку поділяла з собакою та свинею.
Тиріон
