Битва королів - Джордж Мартін

— Припиніть! — гаркнула Серсі.— Боросе, ви зробите, як вам велено, або ваш плащ носитиме хтось інший. Ваші обітниці...

— Ось вона! — крикнув Джофрі, тицяючи пальцем.

Крізь браму майже вчвал в’їхав Сандор Кліган верхи на Сансиному гнідому рисакові. За спиною в нього сиділа дівчина, обіруч міцно стискаючи Гончака за груди.

— Ви поранені, леді Сансо? — гукнув до неї Тиріон.

З глибокого порізу на голові на Сансине чоло збігала цівка крові.

— Люди... люди жбурляли... каміння, грязюку, яйця... Я намагалася їм пояснити, що не маю хліба. А якийсь чоловік спробував стягнути мене з сідла. Гончак убив його, здається... його рука...— раптом очі її розширилися, й вона притиснула долоню до вуст.— Він відрубав йому руку!

Кліган зняв її з сідла й опустив на землю. Його білий плащ був подертий і брудний, а з проріхи на лівому рукаві цебеніла кров.

— Пташечка спливає кров’ю. Заберіть її хтось назад у клітку та зробіть щось із тою раною.

Мейстер Френкен поквапився виконати прохання.

— Сантагара прикінчили,— провадив Гончак.— Його тримали четверо й по черзі били по голові булижником. Одному я живіт розпоров, але серу Арону це вже не допомогло.

— А моя дочка...— підійшла до нього леді Танда.

— Її я не бачив,— сказав Гончак і, нахмурившись, роззирнувся.— А де мій кінь? Якщо з тим конем щось трапилося, хтось за це поплатиться.

— Якийсь час він біг поряд з нами,— мовив Тиріон,— але що з ним сталося потім — не знаю.

— Горить! — знагла вереснув голос з барбакану.— Мілорди, над містом дим! Блошине Дно горить!

Тиріон невимовно змучився, але впадати в розпач не було часу.

— Броне, бери скільки треба людей і не дай нікому й пальцем торкнутися фургонів з водою...— («Боги милостиві, дикополум’я! Хай хоч один пломінчик досягне...»).— Якщо доведеться, пожертвуємо Блошиним Дном, але в жодному разі вогонь не повинен поширитися на гільдію алхіміків, зрозуміло? Клігане, підете з ним.

На мить Тиріону здалося, що в темних Гончакових очах майнув страх. «Вогонь,— збагнув він.— Чужі б мене взяли, звісно ж, він ненавидить вогонь — він його доволі скуштував». Та вже знов у Гончаковому погляді страху мов і не було, а натомість Кліган звично нахмурився.

— Я поїду,— сказав він,— але не з вашого наказу. Маю ту коняку розшукати.

Тиріон обернувся до решти трьох лицарів королівської варти.

— А ви троє супроводжуватимете герольдів. Розганятимете людей по домівках. Якщо хтось залишиться на вулиці з останнім ударом вечірнього дзвону, його чекає смерть.

— Наше місце поряд з королем,— люб’язно мовив сер Мірин.

Серсі підкинула голову, як змія.

— Ваше місце там, де брат скаже,— виплюнула вона.— Правиця говорить від імені короля, і непослух йому прирівнюється до зради.

Борос і Мірин обмінялися поглядами.

— Нам вдягати плащі, ваша світлосте? — поцікавився сер Борос.

— Та хоч голі їдьте — мені байдуже. Може, це нагадає людям, що ви мужчини. Бо вони, певно, й забули, побачивши, як ви там, на вулиці, поводилися.

Тиріон не заважав сестрі лютувати. В голові у нього пульсувало від болю. Йому здавалося, що він уже занюхав дим, хоче це, мабуть, у нього нерви плавляться.

На дверях у Вежу правиці чатувало двоє кам’яних воронів.

— Знайдіть мені Тимета, сина Тимета.

— Кам’яні ворони не бігають за обпеченими,— гаряче заперечив один з дикунів.

Тиріон призабув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шагу.

— Шага спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати.

— Збудіть його!

— Нелегка справа — будити Шагу, сина Дольфа,— поскаржився чолов’яга.— У гніві він страшний.

З буркотінням він подався геть.

За деякий час з’явився горянин, позіхаючи й почухуючись.

— Половина міста бунтує, друга половина горить, а Шага собі хропе,— сказав Тиріон.

— Шага бридиться вашою тут каламутною водою — мусить пити слабкий ель і кисле вино, а тоді в нього болить голова.

— Я лишив Шей в особняку поблизу Залізної брами. Іди туди і захищай її, хай що станеться.

Здоровань посміхнувся, і в щілині, що утворилася в його кошлатій і первозданній бороді, прозирнули жовті зуби.

— Просто потурбуйся, щоб її ніхто не скривдив. Перекажи їй, що я її навідаю, коли тільки зможу. Може, ще сьогодні вночі, а вже завтра — так точно.

Та надвечір місто й досі вирувало, хоча Брон доповів, що пожежу переважно загасили, а юрма переважно розсмокталася. І хай як Тиріонові кортіло знайти розраду в обіймах Шей, він розумів, що сьогодні вночі точно нікуди не піде.

Коли він у півтемряві своєї світлиці вечеряв холодним каплуном з чорним хлібом, сер Джейслін Байвотер приніс йому перелік загиблих. На той час на зміну сутінкам прийшла темрява, та коли слуги прийшли запалити свічки й вогонь у коминку, Тиріон так гаркнув на них, що вони тікали бігом. На душі в нього було чорно, як у світлиці, а від Байвотерових новин світліше не стало.

На чолі переліку стояв верховний септон, якого люди просто роздерли, поки він верескливо благав богів змилостивитися. «Голодним важко дивитися на жерців, які так роз’їлися, що ледве ходять»,— подумалося Тиріону.

Тіло сера Престона спершу проґавили: золоті плащі шукали лицаря в білих обладунках, але його порізали ножами й побили сокирами так, що він з ніг до голови став брунатний від засохлої крові.

Сера Арона Сантагара знайшли в стічній канаві; голова його під розбитим шоломом являла собою криваве місиво.

Дочка леді Танди віддала свою цноту за чинбарською крамничкою півсотні горластих хлопів. Золоті плащі розшукали її на вулиці Сальній — вона блукала там гола.

Тайрека так і не знайшли, як і кришталеву діадему верховного септона. Дев’ятеро золотих плащів загинули, ще два десятки отримали поранення. Скільки загинуло простолюду, ніхто й не рахував.

— Розшукайте мені Тайрека, живого чи мертвого,— коротко сказав Тиріон, коли Байвотер закінчив доповідь.— Він же зовсім хлопчик. Син мого дядька Тайгета. Його батько завжди був до мене лагідний.

— Його ми знайдемо. І септонову діадему теж.

— Як на мене, то хай хоч тою діадемою Чужі одне одного дрочать.

— Призначаючи мене командувати міською вартою, ви сказали, що хочете чути від мене тільки правду — завжди.

— У мене таке відчуття, що наступні ваші слова мені не сподобаються,—