Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ну, не всіх, а лише тих, які його добряче звеселили. А хто рюмсав, благав і не хтів бігти — тим друге життя не дарували.
Смердюк не мав сумніву, що в наступному поносі на псярні Жахокрому з’явиться Кайра.
— Він їх навчає ще й вовків убивати, — розповів йому якось Бен Кістяк.
Смердюк нічого не відповів. Він знав, яких вовків мали вбивати дівчатка. Але не надто жадав дивитися, як вони б’ються за його відрізаний палець.
Двійко челядників винесли геть труп собаки; стара служниця принесла ганчірку та цебро — прибрати скривавлений очерет. Раптом двері до палати прочинилися, дмухнув протяг, і всередині опинилося з десяток стражників у сірих кольчугах та залізних шоломцях. Блідих юнаків у шкіряних кубраках та жовто-брунатних киреях, що складали Дужакову варту при дверях, відтіснили вбік, і вони не насмілилися навіть писнути. Раптова тиша охопила трапезну. Ніхто нічого не сказав, крім князя Рамзая, котрий відкинув недоїдену кістку, витер рота рукавом, посміхнувся жирною вогкою посмішкою і промовив:
— Пане батьку!
Князь на Жахокромі неквапом обвів очима рештки бенкету, мертвого собаку, запони на стінах, Смердюка у кайданах.
— Геть звідси, — мовив він до бенкетників голосом тихим, наче шепіт. — Усі геть.
Люди князя Рамзая негайно підвелися з-за столів, покидавши кухлі та миски. Бен Кістяк загорлав на дівчаток, і вони потрусили за ним, дехто — не випускаючи кісток з зубів. Гарвуд Дужак сухо вклонився і залишив власну трапезну без єдиного слова.
— Розкуй Смердюка і забери з собою! — загарчав Рамзай до Кислого Алина, але його батько змахнув блідою рукою і мовив:
— Ні, хай залишиться.
Власна сторожа князя Руза теж пішла, зачинивши за собою двері. Коли завмерла луна останніх кроків, Смердюк побачив, що лишився у трапезній наодинці з двома Болтонами — батьком і сином.
— Ти не знайшов наших зниклих Фреїв.
Руз Болтон не питав — він стверджував.
— Ми проїхали аж дотуди, де розжирілий тюлень нібито з ними прощався — принаймні, з його власних слів. Але дівчатка не взяли сліду.
— Ти ж питав про них у селах і городцях.
— Марна справа. Селяни ніколи нічого не бачать — наче їм очі повилазили, — здвигнув плечима Рамзай. — Та чи не байдуже? Світ не загине без кількох Фреїв. Якщо нам знадобляться ще — у Близнюках їх вдосталь.
Князь Руз відірвав маленький шматочок від окрайця хліба і з’їв.
— Гостін і Аеніс у розпачі.
— То хай самі їдуть і шукають!
— Князь Виман покладає вину на себе. Як послухати його, то Раегара він устиг полюбити, наче рідного.
Лють князя Рамзая почала зростати. Смердюк бачив це у його щелепі, у вигині пухких губ, у напружених жилах на шиї.
— Краще б ті йолопи трималися Мандерлі, то й ціліші були б!
Руз Болтон знизав плечима.
— Ноші князя Вимана рухаються зі швидкістю равлика. До того ж здоров’я і обсяг пана князя не дозволяють йому подорожувати більше, ніж кілька годин на день, з частими зупинками заради трапез. Фреям кортіло швидше досягти Курганища, знову побачитися з родичами. Хіба можеш ти винуватити їх за те, що вони рушили вперед?
— Якщо взагалі рушили. Невже ви вірите цьому Мандерлі?
Батькові очі зблиснули.
— Невже я створив таке враження? Все ж не можу не зауважити, як побивається за гостями його вельможність князь Виман.
— Не так вже й побивається, якщо охоти до трапези не втратив. Ясновельможний кнур тягне з собою половину харчів Білої Гавані.
— Сорок возів, точніше кажучи. Барила вин і наливок, діжки вугрів свіжого вилову, чималу отару кіз, сотню свиней, скрині крабів та скойок, велетенську тріску… Князь Виман полюбляє трапезувати. Гадаю, ти й сам помітив.
— Я помітив, що він не привіз жодного заручника.
— Це я теж помітив.
— І що будете робити?
— Важко сказати. Справа непроста. — Князь Руз знайшов порожній кухоль, витер скатертиною і налив собі з глека. — Схоже, не лише Мандерлі полюбляє лаштувати собі бенкети.
— Насправді це ви мали б наказати влаштувати бенкет — привітати мене з поверненням! — поскаржився Рамзай. — І не в цій обісцяній халупі, а у Курган-Палатах!
— Курган-Палати не мої, щоб я там наказами розкидався, — м’яко пояснив його батько. — Я в них лише гість. І замок, і місто належать пані Турстан, а тебе їй аж бачити несила.
Рамзаєве обличчя почорніло.
— А якщо я їй цицьки одріжу і згодую своїм дівчаткам, то зразу стане сила? А як зніму шкіру і накажу собі чоботи пошити?
— Оце навряд. Та й чоботи вийдуть надто коштовні. За них доведеться віддати Курганище, дім Турстан і всіх Ризвелів. — Руз Болтон всівся навпроти сина за стіл. — Барбрея Турстан — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родріка Ризвеля, сестра Рогера, Рікарда і мого тезка Руза, найближча родичка решти Ризвелів. Вона мала прихильність до мого покійного сина і підозрює твою причетність до його смерті. Пані Барбрея — така жінка, яка добре вміє плекати старі образи. Май за це належну дяку. Адже Курганище міцно стоїть за Болтонів головне тому, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті свого чоловіка.
— Міцно стоїть? — розлючено запирхав Рамзай. — Та вона мені трохи межи очі не плює! Настане день, я підпалю ту купу хмизу, яку вона зве своїм містом — хай тоді плює, щоб загасити!
Руз скривився так, наче пиво, яке він сьорбав маленькими ковтками, раптом скисло і засмерділося.
— Час від часу я починаю сумніватися, чи справді ти вродився од мого сімені. Серед моїх пращурів люди різні бували, та дурнів не водилося. Ні, помовч, я тебе вже наслухався. Так, наразі наше становище здається міцним. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас так-сяк підтримує велика частина півночі… але як гадаєш, що трапиться, якщо раптом на світ з’явиться один із синів Неда Старка?
«Сини Неда Старка мертві, — подумав Смердюк. — Робба замордували у Близнюках, а Брана та Рікона… ми вмочили голови у смолу…» Йому в голові загупало. Він не хотів думати про те, що відбувалося раніше, ніж він взнав своє ім’я. Тоді сталися речі, надто болісні, щоб
