Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Я візьму дві марки рівно, — сказав він без запопадливості та лестощів у голосі.

Тейлу милосердний, двадцять талантів. За такі гроші в нього мали б бути срібні підкови.

— Я не налаштований на тривалий торг, Каерво, — коротко сказав я.

— Ви добре дали мені це зрозуміти, мій пане, — відказав він. — Я вам називаю свою чесну ціну. Ось. Ви побачите, чому.

Поспіхом вибіг хлопчина, який вів величезного, але елегантного коня. Він був щонайменше вісімнадцять п’ядей заввишки, мав горду голову й був чорним від носа до кінчика хвоста.

— Він обожнює біг, — промовив Каерва зі щирою ніжністю в голосі. Він провів рукою по гладенькій чорній шиї коня. — І погляньте-но на цей колір. Жодної блідої волосинки. Ось чому він коштує саме двадцять.

— Колір мене не цікавить, — байдужо промовив я, оглядаючи коня в пошуках ознак ушкоджень або старості. Нічого такого не було. Він був блискучий, молодий, сильний. — Мені просто треба швидко пересуватися.

— Розумію, — винувато сказав він. — Але я не можу просто не звертати уваги на колір. Якщо я зачекаю один-два витки, який-небудь панич заплатить лише за його розкішний вигляд.

Я знав, що це так.

— Він має ім’я? — запитав я, а тоді без поспіху наблизився до вороного коня, дозволив йому обнюхати мої руки та звикнути до себе. Поспіхом можна поторгуватись, але не подружитися з конем. Лише дурні квапляться скласти перше враження, маючи справу з норовливими молодими кхершаенцями.

— До нього ще не пристало жодне, — сказав торговець.

— Як тебе звати, хлопчику? — лагідно запитав я просто для того, щоб кінь звикнув до звучання мого голосу. Він обережно понюхав мою руку, стежачи за мною зблизька одним великим розумним оком. Він не відступив, але й, звісно, не почувався невимушено. Наближаючись до нього, я говорив без упину — сподівався, що від звучання мого голосу він розслабиться. — Ти заслуговуєш на гарне ім’я. Я б дуже не хотів, щоб якийсь панич, який дарма вважає себе дотепним, принизив тебе якимось жахливим іменем — Північ, Сажа, Хвостик, абощо.

Я підійшов ближче й поклав одну руку йому на шию. Його шкіра сіпнулася, але він не відсахнувся. Мені потрібно було впевнитися в його темпераменті так само, як і в його витривалості. Я не міг ризикувати, заскочивши на спину норовливому коневі.

— Хтось не надто розумний, можливо, назвав би тебе якось огидно — Смола або Бігун. Або якось пасивно — Вугликом. Боже збав, щоб ти став Чорнишем: такому принцові, як ти, це ім’я зовсім не личить.

Мій батько завжди розмовляв так з новими кіньми — довго, розмірено й заспокійливо. Гладячи його по шиї, я говорив без упину, не замислюючись над тим, що кажу. Коня слова не цікавлять — важливий тон голосу.

— Ти прибув здалеку. У тебе має бути горде ім’я, щоб люди не думали, ніби ти простий. Твій попередній господар був шалдійцем? — запитав я. — Ве ваналой. Ту теріам кета. Палан те?

Я відчув, як він трохи розслабився, почувши знайому мову. Я перейшов на другий бік від нього, не припиняючи ретельно його оглядати й дозволяючи йому звикнути до своєї присутності.

— Ту Кета? — запитав я його.

«Ти вуглинка?»

— Ту мане?

«Ти тінь?»

Я хотів сказати «присмерк», але не міг згадати, як це буде сіаруською. Я не став замовкати, а просто йшов далі, прикидаючись із усієї сили та водночас оглядаючи його копита в пошуках щербинок або тріщин.

— Ту Кет-Селган?

«Ти — перша ніч?»

Вороний велетень опустив голову й торкнувся мене носом.

— Тобі подобається, так? — промовив я зі смішком, розуміючи, що насправді він занюхав пакетик із сушеним яблуком, який я заховав в одній із кишень плаща. Важливо було те, що тепер він мене знає. Якщо він може спокійно буцати мене носом, випрошуючи їжу, то ми можемо достатньо порозумітися, щоб добряче поскакати один день.

— Здається, йому підходить ім’я Кет-Селган, — промовив я, повернувшись до Каерви. — Що ще мені варто знати?

Каерва неначе збентежився.

— Він трохи підскакує з правого боку.

— Трохи?

— Зовсім трохи. Можна припустити, що він також дещо схильний харапудитися з того боку, але я такого не бачив.

— Як він вишколений? На короткому поводі чи так, як заведено в мандрівних артистів?

— На короткому поводі.

— Добре. На цю оборудку у вас залишається одна хвилина. Тварина добра, але двадцять талантів я за неї не дам. — Я говорив із упевненістю в голосі, але без надії в серці. Цей кінь був чудовою твариною, і сама по собі його масть уже була варта щонайменше двадцяти талантів. Але я все одно хотів зробити все як годиться й сподівався збити ціну до дев’ятнадцяти. Так у мене принаймні залишаться гроші на їжу та житло після прибуття до Требона.

— Чудово, — сказав Каерва. — Шістнадцять.

Коли він так раптово знизив ціну, я не роззявив рота лише завдяки багаторічній сценічній підготовці.

— П’ятнадцять, — відрізав я з удаваним роздратуванням. — Разом із сідлом, збруєю та мішком вівса.

Я почав витягати гроші з гаманця, наче оборудку вже було завершено.

Неймовірно, але Каерва кивнув і наказав одному зі служників принести сідло та збрую.

Я відрахував гроші Каерві в руку, тим часом як його помічник осідлав вороного велетня. Шалдійцеві, здавалося, було ніяково дивитися мені у вічі.

Якби я не знав коней так добре, я б подумав, що мене обводять круг пальця. Може, коня вкрали або торговцеві вкрай потрібні гроші.

Хай там як, мені було байдуже, чому так сталося. Мало ж мені трохи пощастити. Найкращим же було те, що тепер я, можливо, зумію продати в Требоні коня та одержати невеликий прибуток. Чесно кажучи, я мав би продати його за першої нагоди, навіть собі в збиток. Стайня й корм для такого коня та догляд за ним обходилися б мені в один гріш на день. Я не міг собі дозволити не розлучатися з ним.

Я повісив дорожню торбу замість сакви, перевірив попругу та стремена, а тоді скочив Кет-Селганові на спину. Він трохи кинувся праворуч, щиро бажаючи вирватися на волю. Я його розумів. Я смикнув за повіддя, і ми поїхали.

Більшість проблем із кіньми абсолютно не пов’язані з самими кіньми. Вони виникають через невігластво вершника. Коней погано підковують, сідлають не так, як треба, кепсько годують, а тоді скаржаться, що їм продали трохи кульгаву, норовисту шкапу з провислою спиною.

Я знав коней. Батьки навчили мене їздити на них і піклуватися про них. Хоча більшість досвіду я здобув із кіньми міцніших порід, тяглових, а не скакових, я вмів швидко пересуватися