Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Я сіла, й морок довкола мене почав рідшати.

Міс Вінтер притисла пальці до пошкодженої долоні, перевернула руку і знову сховала всіяний коштовним камінням кулачок на колінах, обхопивши його пальцями другої руки, наче від чогось захищаючи.

— Мені дуже шкода, що ви не схотіли послухати мою історію з привидами, міс Лі.

— Ще буде час.

Інтерв’ю скінчилося.

Ідучи до своєї кімнати, я пригадала лист, що його отримала від міс Вінтер. Пригадала письмо, не схоже на всі ті, що мені доводилося бачити. Мені подумалося тоді, що людина так химерно пише внаслідок якоїсь хвороби, можливо, чогось на кшталт артриту. Але тепер я втямила. Починаючи з першої книжки і впродовж усієї літературної кар’єри міс Вінтер писала свої шедеври лівою рукою.

У моєму кабінеті на вікнах висіли зелені вельветові штори, а стіни вкривав світло-золотистий атлас із розводами. Незважаючи на пухку вовняну тишу, ця кімната мені подобалася, особливо широкий дерев’яний стіл біля вікна і простий стілець із прямою спинкою. Увімкнувши настільну лампу, я видобула із сумки й поклала біля себе стос паперу для писання та звичні дванадцять олівців, нові-новісінькі: незагострений червоний шерег, із яким я зазвичай розпочинала кожну роботу. Останнім, що я виклала з дорожньої сумки, була стругачка для олівців; я прикрутила її фіксатором до краю столу, а під нею поставила кошик для сміття.

Потім, недовго думаючи, вилізла на стіл, відсунула вишуканий бордюр і взялася за карниз. Пальцями я намагалася намацати гачки й петлі, якими краї штор кріпилися до карниза: я вирішила зняти штори. Для жінки моєї статури це була важка робота: довжелезні штори — з накладками і теплими підкладками — звисали аж до підлоги, й коли я перекинула їх через плече, вони немилосердно тисли на мене своєю вагою. Тим не менш за кілька хвилин штори опинилися в шафі, а я, стоячи посеред кімнати, прискіпливо оглядала результати своєї роботи. А з великого обширу віконної шибки до мене — так само прискіпливо — приглядався напівпрозорий привид моєї сестри.

Її світ дещо відрізнявся від мого: бліді обриси стола по той бік шибки, позаду — крісло із пледами та покривалами, розташоване в самісінькому центрі кружальця світла від торшера. Її крісло було сірим, а моє червоним; моє крісло стояло на кашмірському килимі в оточенні світло-золотистих стін, а її — витало, ніби привид, у якійсь непевній, нескінченно темній площині, де, наче дихаючи, звивалися якісь утворення, схожі на хвилі.

Разом із сестрою ми розпочали маленький ритуал приготування наших столів до роботи. Стос паперу ми розділили на менші купки і струснули кожну з них, щоб між аркушів потрапило повітря. Один за одним ми загострили наші олівці, обертаючи ручку стругачки і спостерігаючи, як довгі остружки скручуються, звисають і нарешті падають у кошик. Коли до належної гостроти було доведено останнього олівця, ми не поклали його разом з іншими, а залишили в руках.

— Ну от, — сказала я сестрі. — Усе готове до роботи.

Вона розтулила рота і, здавалося, щось відповіла. Але я її не почула.

Стенографувати я не вмію. Під час інтерв’ю я просто занотовувала ключові слова, сподіваючись, що їх вистачить, аби згадати найголовніше, коли я візьмуся безпосередньо до писання. І цей прийом спрацював добре. Час від часу зазираючи до свого записника, я заповнювала центральну частину аркуша словами, що їх сказала міс Вінтер, потім створювала у своїй уяві її образ, намагалася відтворити подумки її голос, згадати, як вона поводилася. Невдовзі я забувала, що переді мною нікого немає, і починала писати, наче під диктовку самої міс Вінтер.

Я залишала широкі поля. Ліворуч занотовувала всі особливості міміки й жестикуляції письменниці, які, на мою думку, тим чи іншим чином впливали на значення сказаного нею. Поле праворуч я залишала незаповненим. Саме тут, перечитуючи власний текст, занотовувала я свої думки, коментарі й запитання.

У мене з’явилося відчуття, ніби я працюю вже кілька годин. Відволікшись, я зробила собі чашку какао, але робочий час наче завис в очікуванні, й коротка перерва на відпочинок ніяк не вплинула на його перебіг: повернувшись до роботи, я увійшла в неї так, наче жодних зупинок не було.

«Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що зовсім забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших», — написала я в центральному стовпчику, а ліворуч додала примітку про те, як письменниця затуляла пальцями здорової руки кулачок скаліченої. Двічі підкресливши останній рядок написаного, я потягнулася. Та, що за вікном, потягнулася теж, потім узяла списані олівці і знову їх загострила.

Не встигла вона позіхнути, як з її обличчям почало щось коїтися. Спочатку в центрі її лоба несподівано виникло щось схоже на пухир. Потім такий самий знак з’явився у неї на щоці, потім — під оком, на носі, на губах. Кожен новий нарив супроводжувався глухим стуком, який невдовзі перетворився на безперервне стукотіння. Через кілька секунд обличчя розпалося на шматки.

Але це не була робота смерті. Це був усього-на-всього дощ. Довгожданий дощ.

Я розчинила вікно, випростала руку й почекала, доки в долоню не набралася вода, потім умила нею очі й обличчя — і затремтіла від холоду. Час спати.

Я залишила вікно трохи прочиненим, щоб чути стукіт дощу. Рівномірно, приглушено і м’яко він падав і падав на землю. Я чула його, коли роздягалася, коли читала і коли спала. Він супроводжував мої сни, як ненастроєний радіоприймач, який забули вимкнути на ніч і з якого лине розпливчастий звуковий фон, а за тим фоном ледь угадується шепіт якимись чужоземними мовами та уривки незнайомих мелодій.

І почалося…

Наступного ранку о дев’ятій міс Вінтер прислала по мене, і я пішла до бібліотеки.

Удень приміщення мало зовсім інший вигляд. Віконниці вже розчинили, і потік світла, що линув через височенні вікна з бляклих небес, затопив кімнату. Сад, і досі вологий від рясного нічного дощу, весело виблискував під вранішнім сонцем. Створювалося враження, ніби екзотичні рослини у горщиках на підвіконнях намагаються доторкнутися стеблами до стебел своїх загартованих негодою вологих родичів по той бік скла, а вишукана рама вікна здавалася не грубішою за блискуче павутиння, що перегородило садову стежину від куща до куща. Сама ж бібліотека, яка після вчорашнього вечора наче стала ще вужчою й довшою, скидалася на книжковий міраж посеред мокрого зимового саду.

За контрастом із блідо-блакитним небом і молочно-білим сонцем, міс Вінтер була наче вогонь і жар — дивовижна теплична квітка у зимовому північному саду. Сьогодні на ній не було темних окулярів, але її очі з повіками,