Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Але найбільше мене вивели з рівноваги її сонцезахисні окуляри. Очей Віди Вінтер видно не було, але мені пригадалася ота пекельно-зелена райдужна оболонка з плаката на залізничній станції; схоже, темні лінзи її окулярів набули потужності пошукового прожектора: мені здалося, що за їхньою допомогою письменниця дістала здатність проникати крізь шкіру в самісіньку душу людини.

Я щільніше закуталася в накидку, вдягла маску байдужості й сховалася в обладунки безсторонності. На мить мені здалося, що моя непроникність здивувала письменницю; утім, вона хутко оговталась і сконцентрувала свої сили.

— Що ж, прекрасно, — мовила міс Вінтер із сарказмом у голосі, посміхаючись радше до себе, ніж до мене. — Перейдімо до справи. У листі ви даєте мені зрозуміти, що маєте певні застереження щодо запропонованих умов оплати вашої роботи.

— Власне, так. Тобто…

Її владний голос лунав далі — вона ніяк не відреагувала на мої намагання щось відказати.

— Я пропоную вам збільшення щомісячної платні й заключного гонорару.

Я облизнула губи, похапцем метикуючи, що сказати. Але не встигла я й рота розтулити, як сонцезахисні окуляри Віди Вінтер застрибали вгору-вниз: вона оцінювала поглядом мій рівно підстрижений темно-брунатний чубок, пряму спідницю й темно-синій джемпер. Обличчя письменниці скривилося в подобі співчутливої усмішки.

— Але ж прагнення матеріальної вигоди явно не у вашому характері. Як дивно. — У її голосі з’явилася холодна нотка. — Я писала про людей, яким байдуже до грошей, але ніколи не думала, що колись доведеться зустрітися саме з такою людиною. — Вона відкинулася на подушки. — Я висновую, що проблема тут у бракові внутрішньої цілісності. Люди, чиє життя не врівноважується здоровим потягом до грошей, страждають на вражаючу, просто маніакальну одержимість цілісністю своєї особистості.

Помахом руки вона знов зупинила слова, вже ладні злетіти з моїх вуст.

— Ви не бажаєте братися до авторизованої біографії через побоювання, що вашу неупередженість поставлять під сумнів. Ви припускаєте, що я маю намір контролювати процес створення та зміст книжки. Ви також знаєте, що я не пускала до себе біографів у минулому, і тому вам цікаво, яку мету я переслідую, раптово змінивши свою думку. А ще, — і знову пронизливий погляд окулярів-прожекторів, — ви боїтеся, що я збираюся ввести вас в оману.

Я розтулила було рот, щоби заперечити, але так і не знайшла, що сказати. Міс Вінтер мала рацію.

— Ага, не знаєте, що сказати? Вам незручно звинувачувати мене у намірі брехати? Люди не люблять винуватити одне одного у брехні. Заради Бога, сідайте.

Я сіла.

— Я ні в чому не збираюся вас винуватити, — обережно почала була я, але міс Вінтер відразу ж перервала мене.

— Не будьте такою ввічливою. Якщо і є щось, чого я не дотримуюся, то це правила ввічливості.

Вона наморщила лоба, і над окулярами з’явилася чітка і вельми виразна арка чорних брів, яка враз надала її обличчю неприродного виразу.

— Увічливість… Знайте, що це — чеснота нікчем, якщо її взагалі можна назвати чеснотою. І що є такого захопливого у беззубості, поясніть, коли ваша ласка? Зрештою, бути беззубим і нешкідливим дуже легко. Щоб бути ввічливим, ніякого таланту не потрібно. Навпаки, ввічливість — це єдине, що лишається тоді, коли у всьому іншому ви зазнали поразки. Людям амбітним начхати, що про них думають інші. Не думаю, що Ваґнер втратив би сон, побиваючись, що він міг образити чиїсь почуття. Бо Ваґнер був геній.

Невтомно і наполегливо звучав голос Віди Вінтер, коли вона наводила приклад за прикладом, розповідаючи про геніїв та їхній вроджений егоїзм. Поки вона говорила, складки її шалі жодного разу не поворухнулися.

«Вона що, з каменю витесана?» — подумалося мені.

Нарешті вона закінчила свою лекцію такими словами:

— Увічливість — це риса, якої я не маю сама і не ціную в інших. Тож забудьмо про неї. Нехай вона вас не турбує. — І з виглядом людини, чиє слово на цю тему є вирішальним, письменниця замовкла.

— Ви згадали про неправду, — сказала я. — Саме вона мене й турбує.

— У якому розумінні?

Через темні лінзи я бачила лише, як рухалися вії міс Вінтер. Вони вигиналися і тріпотіли навколо її очей, наче довгі лапи павука навколо тулуба.

— Тільки за останні два роки ви розповіли журналістам дев’ятнадцять абсолютно різних версій вашого життя. І це лише ті, які я знайшла в результаті побіжного пошуку. Насправді їх набагато більше. Можливо, сотні.

Письменниця знизала плечима.

— Такий уже в мене фах. Я оповідачка-вигадниця.

— А я біограф. Я працюю тільки з фактами.

Вона тріпонула головою, і тугі кучері гойднулися.

— Ну які ж ви, біографи, нудні! От я б ніколи не стала біографом. Вам не здається, що правда буває набагато кращою, коли її приправлено якоюсь вигаданою історією?

— Це не стосується тих вигадок, які ви вже встигли оповісти журналістам.

Міс Вінтер вимушено кивнула на знак згоди.

— Міс Лі, — почала вона. Мова її вповільнилася. — Повірте, я мала вагомі підстави створювати димову завісу навколо свого минулого. Але ці підстави, запевняю вас, уже втратили свою значущість.

— Які підстави?

— Життя — це компост.

Я здивовано кліпнула очима.

— Вас дивують мої слова, але це так. Усе моє життя, увесь мій досвід, усе, що мені довелося пережити, люди, яких я знала, всі мої спогади, мрії, фантазії, все, що я прочитала, — все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило і перетворилося на чорну родючу органічну мульчу. Процес клітинного розпаду робить речі невпізнанними. Дехто називає це багатою уявою. А для мене це — купа перегною. Час від часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост і чекаю. Задум живиться отією чорною речовиною, що колись була життям, використовує її енергію. Він проростає. Укорінюється. Дає пагінці. І ось одного дня з нього виростає оповідання або роман.

Аналогія мені сподобалася, і я кивнула.

— Читачі, — вела далі Віда Вінтер, — це бовдури. Вони гадають, що все написане є автобіографічним. І справді є, але зовсім не так, як вони це собі уявляють. Якась частина письменницького життя має відпасти й перегнити, щоби потім дати поживу художньому творові. Треба дати життю перегнити. Саме тому я й не дозволяла журналістам порпатися в моєму минулому, витягувати на загальний огляд його шматки і на свій розсуд тлумачити їх. Щоб мати можливість писати книжки, я мусила забезпечити спокій своєму минулому, дати змогу