Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Зрештою Хазяйці все це страшенно обридло. Вона взяла з колиски манюню Ізабель і понесла її нагору. Рішучою ходою проминувши дворецького і проігнорувавши його протести, вона без стуку увійшла до бібліотеки. Так само рішучим кроком наблизилася вона до столу і, не промовивши ані слова, плюхнула дитинча прямісінько в руки отетерілого Джорджа Енджелфілда. Потім гордо повернулася до нього спиною і вийшла, грюкнувши дверима.
Дворецький був рушив до кімнати, маючи намір забрати дитя, але Хазяйка погрозливо піднесла палець і просичала: «Ані руш!» Той був настільки ошелешений, що послухався команди. Уся челядь зібралася біля дверей бібліотеки, перезираючись і не знаючи, що сказати. Але вагома переконливість Хазяйчиного наказу паралізувала їх. Вони так і не наважилися нічого вдіяти.
У виснажливому очікуванні минув день, і ось надвечір до дитячої кімнати увірвалася засапана молодша служниця й вигукнула: «Він вийшов! Пан Енджелфілд вийшов!»
Спокійно, нікуди не поспішаючи, Хазяйка зійшла униз послухати, що сталося.
Годинами слуги стояли у залі, прислухаючись і підглядаючи крізь замкову шпарину. Спочатку їхній хазяїн просто сидів і спантеличено витріщався на дитину. Немовля крутилося й белькотіло. Зачувши, як трохи згодом Джордж Енджелфілд у відповідь заворкотів і захихикав, слуги здивовано перезирнулися. Але ще дужче вони здивувалися, коли почули з-за дверей бібліотеки колисанку. Потім настала тиша — немовля, вочевидь, заснуло. Як розповідали слуги, батько дивився на доньку, не відводячи очей. Згодом вона прокинулася й заплакала, бо зголодніла. Її вереск ставав дедалі пронизливішим, і врешті-решт двері розчинилися.
В одвірку стояв мій дід із малою Ізабель на руках.
Узрівши слуг, що байдикували поруч, він грізно поглянув на них і басовито заволав:
— Ви що, збираєтеся дитину голодом морити?!
Відтоді Джордж Енджелфілд став особисто доглядати доньку. Він годував її, купав, перемістив її ліжечко до своєї кімнати, щоб вона не плакала вночі від самотності, змайстрував спеціальну заплічну сумку, щоб у ній брати дитинча із собою на прогулянки верхи, читав малій Ізабель ділові листи, спортивні розділи в газетах і романи про кохання, ділився з нею всіма думками і планами — словом, поводився так, наче Ізабель була розсудливим, доброзичливим товаришем, а не примхливим і наївним дитям.
Ізабель росла дуже гарною дівчинкою — мабуть, саме через це батько душі в ній не чув. Його первісток, Чарлі, про якого Джордж Енджелфілд і думати забув, був воістину сином свого батька, в усьому на нього схожим: це був занехаяний, незграбний, хворобливий хлопець із рудою кучмою та недоумкуватим виразом обличчя. Ізабель зосередила в собі найкращі риси обох батьків: рудувате волосся, «подарунок» батька, набуло в дівчинки лискучого, насиченого червоно-брунатного кольору; притаманна Енджелфілдам бліда шкіра підкреслювала вишукане «французьке» чоло й вилиці. З батькового боку Ізабель мала гарніше підборіддя, а з материного — гарнішу форму вуст; дівчинка успадкувала Матильдині мигдалуваті очі й довгі вії, але під цими віями ховалися вражаючі смарагди — своєрідна емблема Енджелфілдів. Словом, зовні Ізабель була втіленням досконалості.
Челядь швидко пристосувалася до дивовижного стану речей. Не змовляючись, слуги стали поводитися так, наче це абсолютно звична справа, коли батько шаленіє від своєї маленької донечки. І те, що він з нею не розлучався, аж ніяк не слід було вважати чимось негідним мужчини та джентльмена, чимось сміховинним.
А як же Чарлі, брат маленької Ізабель? Це був нетямущий хлопчик, чиї інтереси оберталися довкола нечисленних нав’язливих ідей. Він ніяк не хотів учитися логічно мислити. Він ігнорував свою маленьку сестру, але радо сприйняв ті зміни в житті родини, до яких спричинилася її поява. До народження Ізабель було двоє батьків, яким Хазяйка могла доповісти про його, Чарлі, погану поведінку, і реакцію двох батьків передбачити було неможливо. Мати була непослідовним вихователем: інколи за погану поведінку могла наказати відшльопати сина, а інколи просто сміялася. Батько ж був суворий, але неуважний, і часто задумані ним покарання так і залишалися невиконаними. Коли хлопець потрапляв йому на очі, у Джорджа Енджелфілда виникало неясне відчуття необхідності покарати сина за якусь провину, і він давав йому добрячого прочухана — з упевненістю, що навіть коли цей прочухан незароблений, то все одно згодиться як аванс у рахунок наступного прогрішення.
Це стало для хлопця гарним уроком: він став усіляко уникати зустрічей з батьком.
З появою ж маленької Ізабель усе змінилося. Мами не стало, тата фактично теж не стало: Джордж Енджелфілд надто вже переймався своєю донькою, щоб звертати увагу на істеричні й розпачливі доповіді служниць про підсмажену на пательні мишу чи про голки, підступно втиснуті в мило чиїмись лихими руками. Чарлі дістав волю робити все, що йому було до душі, а до душі було йому висмикувати дошки на самісінькому вершечку сходів на горище і спостерігати, як служниці гепаються донизу, зазнаючи при цьому вивихів та розтягів зв’язок.
Звісно, йому могло перепасти на горіхи й від Хазяйки, але вона була економкою — усього-на-всього економкою. Словом, у своєму новому, вільному житті Чарлі міг із насолодою калічити й ранити кого завгодно, точно знаючи, що йому за це нічого не буде. Уважається, що послідовна і виважена поведінка дорослих справляє позитивний вплив на дітей; Чарлі й не думав скаржитися на послідовний недогляд і нехтування з боку батька — роки напівсирітського дитинства стали для Чарлі Енджелфілда найщасливішими роками його життя.
Захоплене обожнювання, з яким Джордж Енджелфілд ставився до своєї доньки, витримало всі мислимі випробування, через які дитина тільки здатна провести власного батька. Щойно Ізабель навчилася говорити, батько виявив у ній надприродний талант наставниці, просто-таки оракула, і почав радитися з нею з усіх питань, аж доки все хатнє господарство не стали вести відповідно до примх трирічної дитини.
Гості й без того бували в Енджелфілдів нечасто, а коли домівка зі стану ексцентричності поволі занепала до стану хаосу, їх стало ще менше. Потім почали висловлювати своє невдоволення слуги. Дворецький звільнився, коли дівчинці ще не виповнилося й двох. Кухарка протрималася на рік довше, стоїчно терплячи порушення режиму харчування, бо вередлива Ізабель бажала їсти тільки тоді, коли їй заманеться. Але й кухарці одного дня урвався терпець, і вона подала прохання
