Необхідні речі - Стівен Кінг
На Мейн-стріт з боку муніципалітету, блимаючи блакитними мигалками, розганяючи репортерів, ніби голубів, вигулькнули автомобілі поліції штату. Хоч і в схованці, Бастер вирішив, що буде розсудливіше на якийсь час заховатися в задній частині фургона.
Автомобілі промайнули повз, а миготливі блакитні вогні на мить освітили дещо сперте на задні двері фургона – речовий мішок із зеленого полотна. Зацікавившись, Бастер розв’язав вузол на затяжному шнурку, розкрив отвір сумки й зазирнув досередини.
Зверху всередині лежала коробка. Бастер витягнув її й побачив, що решта мішка наповнена таймерами «Готпойнт». Їх було десятків два щонайменше. Гладенькі білі циферблати витріщалися на нього, ніби беззіничні очі сироти Енні[158]. Він розкрив коробку, яку був дістав, і побачив, що в ній повно «крокодилів» – тих, якими електрики іноді роблять швидкі підключення.
Бастер скривився… а тоді раптом у голові з’явилося зображення службової форми – касл-рокської форми на виділення коштів, якщо бути точним. У полі «Продукти та/або сервіси для постачання» гарним шрифтом значилося: «16 ЯЩИКІВ ДИНАМІТУ».
Сидячи в задній частині фургона, Бастер почав повільно посміхатися. Тоді сміятися. Надворі загрюкотів і прокотився грім. Язик блискавки лизнув випнутий живіт хмари і штрикнув потік Касл.
Бастер не припиняв сміятися. Він сміявся, доки від реготу не захитався фургон.
– Вони! – кричав він, заливаючись сміхом. – О Боже, що ж ми для Них маємо! Просто щось із чимсь!
6
Генрі Пейтон, який прибув у Касл-Рок, щоб замість шерифа Пенґборна сьорбати гарячу й пекучу юшку, стояв при вході в контору СТО «Суноко», розкривши рота. У них іще два трупи. Один білий, інший чорний, але обоє мертві.
Третій чоловік, власник СТО, відповідно до імені в нього на уніформі, сидів на підлозі біля розкритого сейфа і, мовби малу дитину, тримав у руках брудну залізну коробку. На підлозі біля нього лежав пістолет. Глянувши на нього, Генрі відчув, наче нутрощами спускається ліфт. То був двійник пістолета, яким Г’ю Пріст застрелив Генрі Бофорта.
– Глянь, – тихим трепетним голосом промовив один із поліцейських позаду Генрі. – Там ще один.
Генрі повернув голову, щоб подивитись, і почув, як скриплять шийні сухожилля. Ще один пістолет – третій самозарядний пістолет – лежав біля простертої руки темношкірого.
– Не торкайтеся їх, – наказав він іншим поліцейським. – Навіть не наближайтеся до них.
Він переступив калюжу крові, схопив Сонні Джекетта за лацкани уніформи і підняв на ноги. Сонні не опирався, лише сильніше притиснув залізну коробку до грудей.
– Що тут сталося? – закричав йому в обличчя Генрі. – Заради Бога святого, що тут сталося?
Сонні показав на Едді Ворбертона ліктем, щоб не відпускати коробку.
– Він прийшов. З пістолетом. Він здурів. Ви ж бачите, здурів, гляньте, що він зробив з Рікі. Він подумав, що Рікі – то я. Хотів украсти мої ключі. Гляньте.
Сонні всміхнувся й нахилив коробку, щоб Генрі побачив мішанину іржавого залізяччя всередині.
– Я ж не міг йому таке дозволити, правда? Ну тобто… це ж моє. Я заплатив за цей набір, і він мій.
Генрі розкрив був рота, щоб щось сказати. Він поняття не мав, що це мало б бути, тож слова так і не пролунали. Не встиг він промовити й одне, як знову почулися постріли. Цього разу з Касл-В’ю.
7
Ленор Поттер стояла над тілом Стефані Бонсейнт із задимленим пістолетом у руці. Тіло лежало в клумбі за будинком, єдиній, яку та мерзотна мстива сука не поруйнувала під час двох своїх попередніх рейдів.
– Не треба було повертатися, – сказала Ленор.
Вона раніше ніколи в житті не стріляла з пістолета, а тепер убила жінку… але відчувала лише похмурий тріумф. Та баба залізала на її територію, рвала її квіти (Ленор дочекалася, доки курва почне свою чорну справу, – її мама не дурепу виростила), тож вона діяла в межах своїх прав. Цілком у межах своїх прав.
– Ленор? – гукнув її чоловік. Він вихилився з вікна ванної нагорі, а на обличчі мав піну для гоління. Голос його звучав стривожено. – Ленор, що діється?
– Я застрелила порушницю, – спокійно й не озираючись повідомила Ленор. Вона заклала ступню під важке тіло і підняла її. Коли пальці занурилися в податливий бік тієї Бонсейнтівської суки, жінка відчула раптове зле задоволення. – Це Стефані Бон…
Тіло перекотилося. То була не Стефані Бонсейнт. То була та приємна дружина заступника шерифа.
Вона застрелила Меліссу Клаттербак.
Різко калава Ленор Поттер минула блакитний, минула фіолетовий, минула маджентовий. І дійшла аж до кольору опівнічної чорноти.
8
Алан Пенґборн сидів і дивився на свої долоні, дивився повз них у темряву настільки чорну, що її можна було лише відчути. Йому спало на думку, що, можливо, сьогодні він утратив Поллі не просто тимчасово, доки не вдасться загладити це непорозуміння, – а назавжди. І так у нього попереду буде років тридцять п’ять, щоб убивати час.
Він почув слабке човгання й швидко підняв голову. То була міс Гендрі. Було видно, що вона знервована, та разом з тим, здавалося, дійшла певного рішення.
– Хлопчик, Раск, він крутиться, – повідомила вона. – Не прокинувся – йому дали заспокійливе, тож якийсь час він не зможе прокинутися по-справжньому, – але крутиться.
– Так? – тихо запитав Алан і чекав.
Міс Гендрі закусила губу й продовжила.
– Так. Шерифе Пенґборн, я б дозволила вам із ним поговорити, якби могла, але не можу, дійсно. Ви ж розумієте, правда? Ну, я знаю, що у вас проблеми в місті, але хлопчикові лише сім.
– Так.
– Я спущуся в їдальню, вип’ю чаю. Місіс Еванс запізнюється – вона завжди так, – але буде тут за хвилину-дві. Якщо підійдете в палату Шона Раска – палату номер дев’ять – одразу як я піду, вона, мабуть, і не дізнається, що ви тут були. Зрозуміло?
– Так, – із вдячністю промовив Алан.
– Обхід починається о восьмій, тож якщо ви будете в його палаті, вона, мабуть, вас і не помітить. Звісно, якщо помітить, ви скажете їй, що я дотримувалася директив лікарні й відмовила вам. Що ви проникли туди, поки на пості тимчасово нікого не було. Скажете так?
– Так, – погодився Алан. – Слово даю.
– Вийти можна по сходах у кінці коридору. Це якщо ви зайдете в палату Шона Раска. Що я вам, звичайно ж, заборонила.
Алан підвівся й імпульсивно поцілував її в щоку.
Міс Гендрі зашарілася.
– Дякую, – сказав Алан.
– За що? Я нічого не зробила. Думаю, піду вже поп’ю чаю. А ви, шерифе, сидіть там,
