Необхідні речі - Стівен Кінг

Чи то його зір, приглушений глибокою депресією, обманув, чи то кольори там якимсь чудесним способом стали глибшими за кілька секунд, відколи задзвонив телефон. Тепер він заледве міг розгледіти кров Міртл. Вона висохла до брудно-бурякової барви.

– Господи! – прошепотів він.

– То що? – запитав містер Ґонт. – То що, Дене? Я помилився? Бо якщо так, доведеться вам відстрочити своє самогубство, щоби встигнути повернути покупку мені й отримати повне відшкодування. Я горою стою за свій товар. Мушу, самі розумієте. Я маю захищати свою репутацію, а це я сприймаю дуже серйозно у світі, де Їх мільярди, а я лиш один.

– Ні… ні! – промовив Бастер. – Вона… вона прекрасна!

– Виходить, ви помилилися? – наполіг містер Ґонт.

– Я… здається, так, помилився.

– Ви визнаєте, що помилилися?

– Я… так.

– Добре, – сказав містер Ґонт. Ворожість зникла з його голосу. – Тоді, безумовно, ідіть і вбийтеся. Хоча, мушу визнати, я розчарований. Я думав, що нарешті знайшов людину, у якої вдосталь сміливості, щоб допомогти мені надерти Їм сраки. Я так розумію, ви лише язиком ляпати вмієте, як і всі.

Містер Ґонт зітхнув. То було зітхання людини, яка усвідомила, що зрештою помилилася в думці, ніби в кінці тунелю є світло.

З Бастером Кітоном відбувалася дивна річ. Він відчув, як до нього повертається життєва сила і відчуття мети. Кольори кімнати навколо нього ніби пояскравішали, знову стали насиченішими.

– Ви маєте на увазі, що ще не пізно?

– Ви, мабуть, пропустили курс вступу до поезії. Можна завжди шукать новіший світ[152]. Звісно, якщо ви людина зі стрижнем. А що, я все для вас підготував, містере Кітон. Розумієте, я на вас розраховував.

– Звичайне старе «Ден» мені подобається набагато більше, – мало не соромлячись, зауважив Бастер.

– Добре, Дене. Ви дійсно налаштовані отак боягузливо піти з життя?

– Ні! – скрикнув Бастер. – Просто… я подумав, який сенс? Їх занадто багато.

– Троє добрих чоловіків можуть завдати значних збитків, Дене.

– Троє? Ви сказали троє?

– Так… є ще один наш. Ще один, який бачить небезпеку і розуміє, на що Вони здатні.

– Хто? – завзято запитав Бастер. – Хто це?

– Усьому свій час, – заспокоїв його Ґонт, – але наразі часу в нас небагато. Вони вже йдуть по вас.

Бастер визирнув з вікна кабінету, звузивши очі, ніби тхір, що занюхав за вітром якусь небезпеку. На вулиці було порожньо, але то лише поки що. Він відчував Їх, усвідомлював, як Вони оточують його.

– Що мені робити?

– То ви в моїй команді? – запитав містер Ґонт. – Я можу врешті-решт на вас розраховувати?

– Так!

– До кінця?

– До другого пришестя, або я не я!

– Дуже добре, – промовив містер Ґонт. – Слухайте уважно, Дене.

І поки Ґонт говорив, а Бастер слухав, поступово занурюючись у гіпнотичний стан, який містер Ґонт ніби викликав за власним бажанням, перші розкати близької бурі почали струшувати повітря надворі.

3

Через п’ять хвилин Бастер вийшов з дому. На футболку він накинув легку куртку, а руку, на якій досі висіли наручники, запхав глибоко в кишеню. Пройшовши пів кварталу, він побачив фургон, припаркований біля тротуару, саме там, де містер Ґонт і говорив. Фургон був яскраво-жовтий, що гарантувало: більшість пішоходів дивитимуться на фарбу, а не на водія. Він був майже без вікон, і обидва боки позначав логотип якогось портлендського телеканалу.

Бастер коротко, але обережно подивився в обидва боки, тоді заліз усередину. Містер Ґонт попередив, що ключі будуть під сидінням. Там вони й були. На пасажирському сидінні лежав паперовий пакет для покупок. Всередині Бастер знайшов біляву перуку і япівські[153] окуляри в тонкій оправі, а також маленьку скляну пляшечку.

З певними побоюваннями він надів перуку – вона здавалася довгою й кошлатою, так, ніби це скальп якогось мертвого рок-вокаліста, – але коли подивився на себе в заднє дзеркальце фургона, то був вражений, наскільки гарно вона лежить. У ній він мав молодший вигляд. Набагато молодший. Лінзи япівських окулярів були звичайним склом, і вони змінювали його вигляд (принаймні на думку Бастера) навіть більше, ніж перука. З ними він здавався розумнішим, як Гаррісон Форд у «Березі москітів». Бастер із захопленням витріщався на себе в дзеркало. Раптом він уже не виглядав на свої п’ятдесят два, а став схожим на тридцяти-з-чимсь-річного, ніби чоловік, який би чудово вписався в роботу на телеканалі. Не як кореспондент новин, нічого такого гламурного, але, може, оператор чи навіть продюсер.

Він відкоркував пляшечку і скривився – зсередини пахло ніби розплавленим тракторним акумулятором. З шийки здійнялися завитки диму. «З цим треба обережно», – подумав Бастер. Дуже обережно.

Він поклав порожній наручник собі під праве стегно і туго напнув ланцюг. Тоді полив трішки з пляшечки на ланцюг одразу під наручником на зап’ястку, обережно, щоб не крапнути темною тягучою рідиною на шкіру. Сталь одразу почала диміти й пузиритися. Кілька крапель упало на гумовий килимок, і він також піднявся бульбашками. З нього почав підніматися дим і страшний сморід. За кілька секунд Бастер витягнув порожній наручник з-під стегна, взяв його пальцями і різко смикнув. Ланцюг розірвався, наче папір, і він кинув його на підлогу. Інший наручник досі був на ньому, але з цим можна якось жити. Ланцюг і порожня кайданка – ось що реально допікало. Бастер вставив ключ запалювання, завів двигун і рушив геть.

За якісь три хвилини автомобіль шерифа округу Касл, за кермом якого перебував Сітон Томас, повернув на під’їзну доріжку дому Кітона, і старий Сіт виявив Міртл Кітон, що простерлася в дверях – наполовину на кухні, наполовину в гаражі. Невдовзі після цього до авто долучилися ще чотири машини поліції штату. Копи перевернули будинок догори дном у пошуках Бастера або хоч якоїсь зачіпки, яка б могла показати, де він зараз. Ніхто особливо не роздивлявся гру, що лежала на столі кабінету. Вона була стара, брудна й очевидно поламана. Скидалася на предмет із підвалу бідного родича.

4

Едді Ворбертон, прибиральник муніципалітету, уже більш ніж два роки був злий на Сонні Джекетта. За останні кілька днів ця злість переросла в шалену лють.

Коли трансмісія його чудової «хонди сівік» накрилася влітку 1989 року, Едді не хотів тягнути її до найближчого дилера «Хонди». Це передбачало б величезну суму за буксир. Досить того, що трансмісія віджила своє через три тижні після того, як це зробила гарантія на міст. Тож спочатку він сходив до Сонні Джекетта запитати, чи має той досвід роботи з іномарками.

Сонні відповів, що має. Він говорив із тими дорогими зверхніми інтонаціями, з якими до Едді говорили більшість янкі з глушини. «Ми без упереджень, хлопче, – ніби промовляв той тон. – Це північ, сам розумієш. Ми не тримаємося за те південне лайно. ЗВІСНО,