Необхідні речі - Стівен Кінг

– Містере шерифе? З вами все нормально?

Алан змусив себе розкрити кулак.

– Так… добре. Ти впевнений, що Браян говорив про містера Ґонта, так, Шоне?

– Так.

– Дякую, – сказав Алан. Він нахилився над ґратками, узяв Шонову долоню й поцілував його в холодну бліду щоку. – Дякую, що поговорив зі мною.

Він відпустив хлопчикову руку й підвівся.

За останній тиждень у нього на порядку денному була одна справа, яку просто не вдавалося виконати, – ввічливий візит до найновішого підприємця Касл-Рока. Нічого особливого, просто дружнє знайомство, привітання в місті, короткий виклад процедури на випадок якихось проблем. Він усе збирався це зробити, якось навіть підійшов, але це постійно відкладалося. А сьогодні, коли поведінка Поллі почала наштовхувати його на думку, чи містер Ґонт дійсно вартий довіри, гімно справді полетіло на вентилятор, а він опинився тут, більш ніж за двадцять миль від міста.

«Це він тримає мене віддалік? Це він постійно тримав мене отак віддалік?»

Думка мала б здаватися дурнуватою, але в цій тихій тінистій палаті вона зовсім такою не здавалася.

Раптом йому знадобилося повернутися. Знадобилося якнайшвидше повернутися в місто.

– Містере шерифе.

Алан опустив погляд на хлопчика.

– Браян ще дещо сказав, – повідомив Шон.

– Так? – запитав Алан. – Що він сказав, Шоне?

– Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина.

10

Алан пройшовся коридором до дверей із табличкою «ВИХІД» якомога тихіше, напоготові в будь-яку мить завмерти на місці від спонукального крику заміни міс Гендрі. Але єдина людина, що заговорила до нього, була маленька дівчинка. Вона стояла у дверях своєї палати, а біляве волосся було стягнуте в кіски, що лежали спереду на її рожевій фланелевій нічній сорочці. У руках вона тримала ковдру. Свою улюблену, судячи з пошарпаного й уживаного вигляду. Вона стояла босоніж, стрічки на кінчиках кіс були перекошені, а очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. То було обличчя людини, що знає про біль більше, ніж мала б знати дитина.

– У вас пістолет, – проголосила вона.

– Так.

– У мого тата також є пістолет.

– Справді?

– Так. Більший, ніж у вас. Більший, ніж цілий світ. Ви Бабай?

– Ні, кицю, – промовив він і подумав: «Підозрюю, Бабай сьогодні сидить у мене в рідному місті».

Він вийшов із дверей у кінці коридору, спустився вниз і вийшов через інші двері в пізні сутінки, задушливі, наче липневий вечір. Він поквапився на стоянку, ледь біжучи. Із заходу, з боку Касл-Рока, гурчав і грюкотав грім.

Він відчинив водійські дверцята універсала та зняв мікрофон рації з гачків.

– База, я машина-один. Як чути?

Єдиною відповіддю був шквал бездумного шуму.

Срана буря.

«Можливо, Бабай спеціально її замовив», – прошепотів голос десь із глибини.

Алан усміхнувся, не розтуляючи губ. Повторив спробу, та відповідь була така ж, тоді зв’язався з поліцією штату в Оксфорді. Їх було чути гучно й чітко. Диспетчер повідомив йому, що неподалік Касл-Рока потужна гроза, тому комунікація місцями неможлива. Навіть телефони, здається, працюють через раз.

– Тоді зв’яжіться з Генрі Пейтоном і скажіть, щоб узяв під варту чоловіка на ім’я Ліленд Ґонт. Для початку – як головного свідка. «Ґонт», «Ґ», як Ґеорґ. Мене чути? Десять-чотири.

– Чути добре, п’ять, шерифе. Ґонт. «Ґ», як у Ґеорґ. Десять-чотири.

– Скажіть йому, що, за моїми здогадками, Ґонт може бути підбурювачем до вбивства Нетті Кобб і Вілми Джерзик. Десять-чотири.

– Вас зрозумів. Десять-чотири.

– Десять-сорок, кінець зв’язку.

Він повісив мікрофон на місце, завів двигун і подався назад у бік Рока. На околицях Бриджтона заїхав на стоянку біля магазину «Червоне яблуко» і потелефонував звідти до себе в кабінет. Двічі почулося клацання, а тоді записаний голос повідомив йому, що телефон наразі не працює.

Алан повісив слухавку й повернувся в машину. Цього разу біг уже по-справжньому. Перш ніж виїхати зі стоянки на шосе 117, увімкнув «світломузику» й почепив її на дах. Проїхавши пів милі, він уже витискав із тремкого й протестуючого «форда» всі сімдесят п’ять.

11

Туз Меррілл і суцільна темрява повернулися в Касл-Рок разом.

Він проїхав на «шеві селебріті» по мосту через потік Касл, поки грім натужно рокотав туди й сюди в небі над головою, а блискавки прохромлювали поступливу землю. Кермував із відчиненим вікном: сам дощ іще не почався, а повітря було густе, наче сироп.

Туз був брудний, змучений і розлючений. Незважаючи на записку, він відвідав ще три місця на мапі, не в змозі повірити в те, що сталося, не в змозі повірити, що це взагалі сталося. Сформулювати це можна було так: він не міг повірити, що його обіграли. На кожній точці він знаходив плоский камінь і поховану банку. Дві з них містили знову ж таки пачки брудних товарних купонів. В останній, у болотистій землі позаду ферми Страутів, лежала просто кулькова ручка. На корпусі ручки було зображено жінку із зачіскою з сорокових. На ній був маєчний купальник також із сорокових. Якщо підняти ручку, купальник зникав.

Оце скарб.

Туз котив назад у Касл-Рок на повній швидкості, з безтямними очима й джинсами, по коліна закаляними болотяною слизотою, і повертався з однією-єдиною метою: убити Алана Пенґборна. А після цього – дупу в купу і гайда на західне узбережжя, це вже давно потрібно було зробити. Можливо, з Пенґборна вдасться вибити трохи грошей, а може, й не вдасться. У будь-якому разі, точно він знав одне: той скурвий син здохне і смерть його буде страшна.

Миль за три від моста він усвідомив, що не має ніякої зброї. Планував був узяти собі один ствол із ящика в гаражі в Кембриджі, але той сраний магнітофон озвався й до всирачки його злякав. Проте він знав, де ящик тепер.

О так.

Він проїхав по мосту… а тоді зупинився на перетині Мейн-стріт і Вотермілл-лейн, хоча право проїзду було за ним.

– Що за херня? – пробурмотів він.

Ловер-Мейн перетворилася на заплутаний розрух поліцейських автомобілів, миготливих синіх сирен, телевізійних фургонів і дрібних скопищ людей. Більша частина дійства зосередилася навколо муніципалітету. Наче батьки міста вирішили просто так, знічев’я, влаштувати вуличний фестиваль.

Тузові було наплювати, що сталося. Про нього, то нехай це місто все всохне й здиміє вітром. Але йому потрібен Пенґборн, він хоче зірвати цьому довбаному крадієві скальп і повісити собі на пояс, а як же він це зробить, коли, бляха, кожен мейнський коп тусується коло шерифської управи?

Відповідь надійшла вмить. «Містер Ґонт знає. У містера Ґонта є зброя, а з нею – відповіді. Їдь до містера Ґонта».

Він зиркнув у дзеркало й побачив ще більше блакитних сирен зверху, на іншому боці моста. Ще більше копів на