Необхідні речі - Стівен Кінг

– Він це зробить в Оґасті. – Пейтон важко опустився в диспетчерське крісло. Раптом йому захотілося добряче посрати. – Десять-чотири.

– Ні! Ні, не можна! Не можна цього робити – як чути?

– Чути добре, – відповів Генрі. – Я залишу для нього сповіщення в балістичній лабораторії, щоб він лишив ті довбані кулі в довбаному магазині, доки ми не розібралися з цим новим триндецем.

Він відчув дитяче задоволення від того, що ця розмова проходить повітрям… і замислився, скільки репортерів відстежують її своїми «беркетами».

– Послухайте, лікарю Ван Еллене, не варто обговорювати це по рації. Десять-чотири.

– Не зважайте на піар, – жорстко відрізав Ван Еллен. – Ми говоримо про людське життя, лейтенанте Пейтон. Я намагався зв’язатися з вами телефоном, але не вдалося. Накажіть своєму Фрідменові уважно перевірити, чи нема в нього на долонях подряпин, тріщинок, навіть задирок. Якщо хоч якась ранка на шкірі є, йому негайно потрібно в найближчу лікарню. Я ніяк не можу дізнатися, чи ця погань лише на кулях, чи й на магазині. І з нею взагалі не можна ризикувати, навіть трішки. Ця речовина смертельна. Десять-чотири?

– Підтверджую, – почув свій голос Генрі. Він раптом усвідомив, що йому хочеться бути де завгодно, аби лише не тут. Але оскільки він таки тут, йому хотілося, щоб поруч був Алан Пенґборн. З часу приїзду в Касл-Рок він дедалі більше почувався ніби Братик Кролик, що прилип до Смоляного Опудала. – Що це таке? Прийом?

– Поки не знаємо. Не кураре, бо до самого кінця не було паралічу. А ще кураре відносно безболісна, а містер Бофорт добряче намучився. Усе, що ми наразі знаємо, – це те, що почала діяти вона повільно, а під кінець перла, як товарняк. Десять-чотири.

– І це все? Десять-чотири.

– Господи Боже, – рубнув Рей Ван Еллен. – Вам мало? Десять-чотири.

– Ні. Думаю, досить. Прийом.

– Тіштеся, що…

Трісь трісь брісь!

– Повторіть, лікарю Ван Еллен. Повторіть. Десять-чотири.

Крізь розбухлий океан статичного шуму він почув, як доктор Ван Еллен каже:

– Просто тіштеся, що перехопили пістолет. Так не доведеться перейматися, що він ще комусь нашкодить. Десять-чотири.

– Оце правильно кажете, чоловіче. Десять-сорок, кінець зв’язку.

5

Кора Раск повернула на Мейн-стріт і повільно побрела в бік «Необхідних речей». Вона пройшла повз яскраво-жовтий фургон «форд еконолайн» «ДИНАМІЧНИХ НОВИН WPTD КАНАЛУ 5», як було написано на бічному кузові, але не бачила Денфорта «Бастера» Кітона, що спостерігав за нею крізь водійське вікно не кліпаючи. У будь-якому разі, вона його, напевно, не впізнала б. Бастер, якщо можна так сказати, став новою людиною. І навіть якби Кора його побачила і впізнала, це для неї нічого б не означало. У неї свої проблеми й жалі. Здебільшого в неї був свій гнів. І все це ніяк не стосувалося її мертвого сина.

В одній руці Кора Раск тримала розбиті сонцезахисні окуляри.

Їй здавалося, що поліція проводитиме свій допит вічно… чи принаймні доки вона не зійде з розуму. «Ідіть геть! – хотілося їй кричати на них. – Перестаньте ставити мені ці дурні запитання про Браяна! Заарештуйте його, якщо якісь проблеми, батько з цим розбереться, він у цьому мастак, а мені дайте спокій! У мене побачення з Королем, і я не можу змушувати його чекати!»

У якусь мить Кора побачила шерифа Пенґборна, що стояв, спершись на одвірок між кухнею і задньою верандою, схрестивши руки на грудях, і вона вже була на межі, щоб вивалити все це з думкою, що він зрозуміє. Він не такий, як інші, – він місцевий, знає про «Необхідні речі», він би купив собі там щось особливе, він би зрозумів.

Але в ту ж мить у неї в голові озвався містер Ґонт, спокійний і виважений як ніколи. «Ні, Коро, не розмовляйте з ним. Він не зрозуміє. Він не такий, як ви. Він не розумний покупець. Скажіть їм, що хочете поїхати в лікарню до свого другого сина. Так ви від них відкараскаєтеся, принаймні ненадовго. А потім це вже не матиме значення».

Тож вона так їм і сказала, і це прекрасно спрацювало. Їй навіть вдалося вичавити одну-дві сльози, роздумуючи не про Браяна, а про те, як, мабуть, почувається Елвіс, тиняючись Ґрейслендом без неї. Бідний заблукалий Король!

Вони пішли, але двоє-троє ще залишилися в гаражі. Кора не знала, що вони роблять чи що їм там може бути потрібно, та й не переймалася цим. Вона взяла зі столу свої магічні окуляри й поквапилася нагору. Щойно опинившись у себе в кімнаті, скинула халат, лягла на ліжко й наділа їх.

Кора одразу ж опинилася знову в Ґрейсленді. Її сповнили полегшення, очікування і неймовірна хіть.

Вона піднялася прохолодними й голими сходами гвинтової форми в зал нагорі, завішаний гобеленами з джунглями і широченний, ніби швидкісна автострада. Пройшла до зачинених подвійних дверей у кінці, шурхаючи босими ступнями по глибокому ворсу килима. Дивилася, як пальці тягнуться й змикаються на ручках. Кора відчинила двері, відкриваючи спальню Короля, цілком чорно-білу кімнату – чорні стіни, грубий білий килим, чорні завіси на вікнах, біла облямівка чорної постільної білизни, – окрім стелі, що була пофарбована опівнічно-синім, із тисячами миготливих електричних зір.

Тоді Кора перевела погляд на ліжко, і тут її пронизав жах.

Король лежав на ліжку, але Король був не сам.

Зверху на ньому, ніби вершниця, сиділа Майра Еванс. Коли двері відчинилися, вона повернула голову й вирячилася на Кору. Король продовжував дивитися на Майру, кліпаючи сонними прекрасними очима кольору блакиті.

– Майра! – вигукнула Кора. – Що ти тут робиш?

– Ну, – самовтішно промовила Майра. – Не підлогу ж пилосошу.

Кора хапнула ротом повітря, зовсім очманіла від такого.

– А… а… щоб я скисла! – голосно скрикнула вона, повертаючи собі здатність говорити.

– Ну то йди і скисни, – сказала Майра, швидше гойдаючи стегнами, – і по дорозі зніми ті дурнуваті окуляри. Вони тупо виглядають. Забирайся звідси. Повертайся в Касл-Рок. Ми зайняті… правда, Е?

– О, так, м’я солоденька, – промовив Король. – Заняті йк дві мокрички в килимі.

Жах обернувся люттю, коли Корин параліч лунко тріснув. Вона кинулася на свою так звану подругу, збираючись видряпати її віроломні очі прямо з черепа. Але коли вона підняла пазуристу руку, Майра потягнулася – жодного разу не збившись із ритму своїх стегон – і рукою зірвала окуляри з обличчя Кори.

Кора від здивування заплющила очі… а коли розплющила, то знову лежала в ліжку. Окуляри були на підлозі, обидві лінзи тріснули.

– Ні, – застогнала вона, вихиляючись із ліжка. Їй хотілося кричати, але якийсь внутрішній голос – не її – попередив, що поліція в гаражі це почує і прибіжить. – Ні, будь ласка, не треба, прошууууу…

Вона спробувала вставити шматочки розбитих лінз назад в елегантну золоту оправу, але це було неможливо. Вони