Американські боги - Ніл Гейман

Він зайшов у невеличкий ресторанчик, поснідав копченим м’ясом тупика з морошкою і арктичним лососем з вареною картоплею, запив страву «Кока-колою» — тут вона смакувала солодше за ту, яку він пив у Штатах.

Офіціант приніс чек — Тінів сніданок виявився дорожчим, ніж той очікував, але те саме можна було сказати про наїдки в кожному місці, яке відвідував Тінь. Офіціант поклав рахунок на стіл і звернувся до Тіні:

— Пробачте, ви американець?

— Так.

— Тоді вітаю з Четвертим липня, — усміхнувся офіціант. Він виглядав дуже задоволеним зі своєї ввічливості.

Тінь навіть не усвідомлював, що сьогодні четверте. День незалежності. Точно. Йому подобалася ідея незалежності. Він залишив плату і чайові на столі, вийшов з ресторанчика. З Атлантики війнуло холодним вітром, тому він застібнув куртку.

Він вмостився на порослому травою березі, поглянув на місто навкруги і подумав, що колись настане день, коли доведеться повертатися додому. Одного дня йому треба буде знайти дім, аби туди повертатись. Він розмірковував: на дім із часом перетворюється твоє місце, чи, може, дім — це місце, яке ти маєш віднайти, якщо досить довго йтимеш, чекатимеш і хотітимеш?

Він видобув книгу.

Якийсь стариган прямував схилом пагорба до Тіні: на ньому був темно-сірий плащ, пошарпані поли якого свідчили, що той побачив світу, і синій капелюх із широкими крисами. З-за стрічки капелюха під дивним кутом стирчало перо чайки. Тінь подумав, що цей волоцюга схожий на підстаркуватого хіппі. Або пацифіста, який дуже, дуже давно вийшов на пенсію. Старий був неймовірно високим.

Чоловік примостився на моріжку поруч із Тінню. Коротко кивнув. На одному оці в нього була пов’язка — як у пірата. На підборідді стовбурчилася козляча борідка. Тінь подумав, чи старий, бува, не прийшов до нього, аби стрельнути цигарку.

— Hvernig gengur? Manst Рú eftir mér? — звернувся до Тіні чоловік.

— Вибачте. Я не розмовляю ісландською мовою, — потім незвично і незграбно вимовив фразу, яку вичитав у путівнику, що його гортав при денному світлі того світанку: — Ég tala bara ensku. Я розмовляю тільки англійською. Я американець.

Старий поволі кивнув. Сказав:

— Мій народ поїхав звідси до Америки, давно. Вони поїхали туди, а тоді повернулись до Ісландії. Казали, що то добра земля для людей, але погана — для богів. А без своїх богів вони почувалися... покинутими.

Чоловік гарно говорив англійською, але вставляв дивні паузи між фразами, незвичним був і ритм. Тінь придивився до нього і зрозумів, що зблизька чоловік виглядав старим, як світ. Його шкіру прорізали сотні маленьких зморщечок і тріщинок, схожих на тріщини в граніті.

Старий кинув Тіні:

— Хлопче, а я тебе знаю.

— Справді?

— Ти і я. Ми йшли однією дорогою. Я так само, як і ти, висів на дереві дев’ять днів і приніс себе в жертву собі. Я провідник асів, і я бог шибениць.

— Ти Одін.

Чоловік похитав головою, ніби зважуючи це ім’я подумки.

— Це правда. Мене називають по-різному, але це правда: я Одін, Бьорів син.

— Я бачив, як ти помер. Я чував над твоїм тілом. Ти стільки всього хотів принести в жертву заради влади. Ти стільки хотів принести в жертву собі. Ти зробив це.

— Я нічого такого не робив.

— Середа зробив. А Середа був тобою.

— Так, він був мною. Але я не він... — чоловік почухав носа. Перо чайки на його капелюсі захиталося.

— Ти повернешся? — зрештою запитав Володар Шибениць. — До Америки.

— Нема задля чого вертатись, — відрубав Тінь, хоча і розумів, що бреше.

— Там на тебе чекають. Але зможуть почекати, доки ти не повернешся.

Повз них химерною дугою пролетів білий метелик. Тінь промовчав. З нього було досить богів і божих справ, він наївся ними на кілька життів наперед. Тепер він вирішив сісти на автобус до аеропорту і поміняти квиток. Сісти на літак кудись, де він ніколи не був. Він рухатиметься далі.

— Слухай, — згадав Тінь. — В мене ж є дещо для тебе. Дай руку.

Він запустив руку в кишеню і видобув те, що шукав.

Одін здивовано і серйозно поглянув на Тінь. Тоді стенув плечима і простягнув правицю долонею донизу. Тінь перевернув його руку, так, аби долоня була догори.

Тоді розкрив власні долоні й показав, що обидві цілковито порожні. І непомітно вклав скляне око до шорсткої долоні старого, там його і залишивши.

— Як ти це зробив?

— Чари, — Тінь не усміхнувся.

Старий усміхнувся, а тоді захихотів і заплескав у долоні. Уважно придивився до ока, затиснувши його між великим і вказівним пальцями з таким виглядом, ніби точно знав, що воно таке і звідки взялося, а тоді заховав його до шкіряного мішечка, що звисав із пояса.

— Takk kærlega. Я про нього потурбуюся.

— На здоров’я, — Тінь підвівся і струсив траву зі штанів. Згорнув книгу і сховав її до бічної кишені наплічника.

— Ще раз, — скомандував Володар Асгарду, владно кивнувши головою. — Ще. Зроби ще раз.

— Вас, панове, ніколи не наситити. Добре. Цього фокуса навчив мене чувак, який зараз мертвий.

Він простягнув руку в нікуди і взяв золоту монету з повітря. То була звичайна золота монетка. Вона не могла воскрешати померлих чи лікувати хворих, та була карбована зі щирого золота. Він показав старому монету, затиснувши її між великим і вказівним пальцем.

— Оце й усе. Тут і казочці кінець.

Легким рухом великого пальця Тінь підкинув монету в повітря. Монета полетіла дугою, зблиснула золотом у сонячному промені і зависла собі посеред літнього неба — так, ніби ніколи не впаде донизу. Може, вона і справді не впаде. Тінь не став чекати. Він розвернувся, пішов геть і продовжував іти.

Подяки

Це довга книга, і подорож була довгою, і я багатьом заборгував.

Пані Говлі дозволила мені писати в її флоридському будиночку, і єдине, про що вона мене просила натомість — відлякувати падальників. Вона позичила мені будиночок в Ірландії, щоб я там закінчував, і попросила не розлякати всіх привидів. Я вдячний їй і пану Говлі за їхню доброту і щедрість. Джонатан і Джейн позичили мені свій дім і гамак, аби я мав де писати, а все, що я мав робити — час від часу вивуджувати випадкових флоридських звірят із їхнього