Американські боги - Ніл Гейман

Кав’ярня зачинялася о восьмій, а у десять по дев’ятій Тінь побачив, як Сем Чорна Ворона виходить звідти у супроводі трохи нижчої жінки, чиє волосся химерно-червонуватого кольору було зібране у дві коси. Вони міцно трималися за руки — так, ніби просто міцно триматися за руки досить, аби тримати решту світу на відстані. Вони розмовляли — чи, точніше, розмовляла Сем. Її супутниця здебільшого слухала. Тіні стало цікаво, що ж Сем такого розповідала. Коли вона говорила, то усміхалась.

Двоє жінок перейшли дорогу і проминули місце, де стояв Тінь. Дівчина з двома косами пройшла за півметра від нього, якби він простягнув руку, то міг би їх торкнутися. Але вони його не помітили.

Він дивився, як вони ідуть від нього геть, і раптом відчув, як усередині щось забриніло, ніби хтось торкнувся струн і зіграв мінорний акорд.

То був хороший поцілунок, подумав Тінь. Одначе Сем жодного разу не глянула на нього так, як дивилася на дівчину з косами. І не гляне.

— Ну і чорт забирай, — тихенько промурмотів він, поки Сем віддалялась. — У нас завжди буде Перу. І Ель Пасо теж ніхто не відніме.

Він наздогнав дівчат і всунув квіти до рук Сем. Поспішив геть, аби вона не встигла їх віддати.

Тоді попрошкував схилом догори назад до машини і виїхав на південне шосе номер 90 до Чикаґо. Він не перевищував дозволеної швидкості.

Залишилася ще одна річ, про яку він мав потурбуватися.

Він не поспішав.

Він переночував у Мотелі номер шість. Прокинувся й усвідомив, що його одяг досі смердить багнюкою з дна озера. Усе одно вдягнувся. Однаково одяг скоро йому вже не буде потрібен.

Розрахувався за кімнату. Під’їхав до багатоквартирного будинку з коричневої цегли. Знайшов потрібну будівлю без жодних зусиль. Та була меншою, ніж йому пам’яталося.

Він повільно піднявся сходами, без поспіху і без затримок. Поспіх міг би означати, що він радо зустрічає смерть, а затримки значили б, що він боїться. Хтось поприбирав на сходах: чорні сміттєві мішки зникли. Тепер тут пахло не гнилими овочами — натомість чувся хлорований дух мийного засобу.

Пофарбовані начервоно двері на останньому поверсі були навстіж розчахнуті. Повітря пропахло несвіжими стравами. Тінь завагався, а тоді натиснув на ґудзик дзвінка.

— Іду-іду! — почувся жіночий голос.

Ранкова Зоря, маленька, як лялька, і сліпучо-біловолоса, вийшла з кухні і подріботіла до нього, на ходу витираючи руки об фартуха. Вона має зовсім інший вигляд, раптом зрозумів Тінь. Щасливий. Вона підфарбувала щоки рум’янами, а в старечих очах танцювали бісики. Коли вона його побачила, її уста склались в досконало кругле «О», і вона здивувалась:

— Тіне? Ти вернувся до нас?

Тоді вона поспішила до нього, простягнувши руки. Він нахилився, обійняв її, а вона поцілувала його в щоку і попередила:

— Я така рада тебе бачити! Але ти повинен їхати геть!

Тінь зайшов до квартири. Усі двері — крім, звісно, дверей до кімнати Опівнічної Зорі — стояли розчинені, так само і всі вікна, які він бачив. Легенький протяг гуляв коридором.

— У вас тут весняне прибирання, — сказав Тінь Ранковій Зорі.

— До нас приїде гість, — зізналася вона. — А тобі слід їхати геть. Але хочеш спершу кави?

— Я приїхав побачити Чорнобога, — похитав головою Тінь. — Вже час.

— Нєт-нєт, — різко захитала головою Зоря. — Не слід тобі з ним зустрічатись. Погана ідея.

— Я знаю, — погодився Тінь. — Але розумієте, якщо я чогось і навчився про те, як слід поводитися з богами, то це того, що домовленостей слід дотримуватись. Вони можуть порушувати які завгодно правила. А ми ні. Навіть якби я й захотів звідси піти, ноги просто принесли б мене назад.

— Це так, — відкопилила Зоря нижню губу. — Але сьогодні йди. Приходь завтра. До завтра він піде геть.

— Хто там? — почувся жіночий голос звідкись із глибини коридора. — Ранкова Зоре, знаєш, я взагалі-то не можу перевернути цей матрац сама, поки ти там із кимось теревениш!

Тінь дійшов до кінця коридора і привітався:

— Доброго ранку, Вечірня Зоре. Я можу вам допомогти?

Жінка в кімнаті аж зойкнула від несподіванки і впустила кут матраца, який саме намагалася підняти.

Кімнату вкривав товстий шар пилюки: вона була на кожній поверхні, дерев’яній чи скляній, а коли випадковий протяг здіймав її з звідти чи з жовтих штор, танцювала і кружляла в сонячних променях, які падали крізь відчинені вікна.

Він знав цю кімнату. Це та, куди поселили Середу, коли вони тут ночували. Кімната Білобога.

Вечірня Зоря невпевнено позирнула на нього:

— Матрац. Його треба перевернути.

— Жодних проблем, — Тінь узяв матрац, не напружуючись, підняв його і перевернув. То було старе дерев’яне ліжко, і набитий пухом матрац важив майже стільки ж, скільки доросла людина. Пилюка здійнялася в повітря і закружляла, коли Тінь впустив матрац.

— Нащо ти приїхав? — спитала Вечірня Зоря. І судячи з її тону, питання було не особливо дружнім.

— Я приїхав, тому що в грудні один молодий чоловік зіграв у шашки зі старим богом. І програв.

Старенька стиснула губи. Її волосся було зібране догори в тугу ґульку.

— Приходь завтра.

— Не можу — просто відповів Тінь.

— Ти сам собі риєш могилу. А тепер іди і сідай. Ранкова Зоря принесе тобі кави. Чорнобог скоро повернеться.

Тінь пішов коридором до вітальні. Вона була точнісінько такою, як він її запам’ятав, хоч зараз вікна і були відчинені. Сірий кіт дрімав на бильці канапи. Він розплющив одне око, позирнув на Тінь. Судячи з усього, Тінь його не особливо вразив, тому що кіт знову заснув.

Саме тут він грав з Чорнобогом у шашки, саме тут він побився об заклад на власне життя, аби залучити старого до фатального шахрайства Середи. Крізь відчинене вікно влетіло трохи свіжого повітря, яке розвіяло затхлий дух.

Зайшла Ранкова Зоря з червоною дерев’яною тацею. Там була маленька поливана філіжанка гарячої чорної кави і маленька мисочка печива із шоколадними крихтами. Вона поставила таці на стіл перед ним.

— Я знову бачив Опівнічну Зорю. Вона прийшла до мене у царстві мертвих і дала мені місяць, аби він освітив мій шлях. Вона щось у мене взяла. Але я не пригадую, що саме.

— Ти їй подобаєшся, — відказала Ранкова Зоря. — Вона