Американські боги - Ніл Гейман

— Може, тепер час іти далі?.. — запропонував Тінь. Цікаво, думав він, що таке кобольд?

Хінцельман витріщився на Тінь. Тоді взяв кочергу і знову поставив вістря у коминок.

— Знаєш, Тіне, воно то, може, й так... Але не так. Чому ти думаєш, що я можу полишити це місце? Навіть якби я захотів — я його частина. Ти збираєшся мене прогнати, Тіне? Готовий мене вбити? Тоді я зможу йти далі.

Тінь опустив погляд. Іскри ще тліли на килимі, там, де спиралася розпечена кочерга. Хінцельман теж поглянув униз і затоптав вогники черевиком. У Тіневій свідомості знову постали непрохані гості: діти, сотні дітей, вибалушили на нього сліпі білки очей. Волосся ворушиться довкола їхніх голівок, наче водорості. Вони дивляться на нього з осудом.

Тінь знав, що зраджує їх. Але він не знав, як вчинити правильно.

— Я не можу вбити вас, Хінцельмане. Ви врятували мені життя, — і скрушно похитав головою.

Він почувався лайняно. У всіх сенсах цього слова, які тільки міг придумати, — він почувався, як шмат лайна. Він не був ніяким героєм чи детективом, він просто черговий запроданець. Помахав пальчиком злу, а потім заплющив на нього очі.

— Хочеш, розповім таємницю, Тіне?

— Звичайно, — збрехав Тінь. Його задовбали таємниці.

— То дивися.

На місці, де стояв дідусь, тепер була дитина. Хлопчик, не старший п’яти рочків. Мав довше каштанове волосся. Був абсолютно голим — лише зношена шкіряна шворка висіла на шиї. Були два мечі — один пронизав хлопчикові груди, другий зайшов у плече, його вістря стирчало попід ребрами. Кров ненастанно стікала цівками з ран і вже зібралася в калюжу під його ногами. Зброя мала неймовірно древній вигляд.

Хлопчик витріщався на Тінь очима, сповненими тільки болю.

Ну звісно, подумав про себе Тінь. Чим поганий такий спосіб створити своєму племені бога? Нічим не гірший за інші. Йому не треба було про це розповідати. Він знав.

Берете немовля, тримаєте його у цілковитій темряві, не підпускаєте до нього нікого, не дозволяєте навіть торкатися, просто даєте їжу — добре відгодовуєте, краще, ніж будь-яку іншу дитину. А тоді, у найдовшу ніч п’ятої зими, висмикуєте нажахане дитя з хижки і ставите посеред двох вогнищ, і простромлюєте двома мечами: залізним та бронзовим. Тоді добряче висушуєте тільце над димом із ватри, загортаєте в хутра і носите з собою від стоянки до стоянки глибоко в Чорному лісі. Жертвуєте йому тварин і дітей, а він потурбується, щоб племені у всьому щастило. З часом тіло все одно зітліє і розвалиться, тож ви складаєте крихкі кісточки у скриню... та одного дня і та скриня губиться і зникає, і племена, що поклонялися богу-дитині зі скрині, вже вимерли, і сам бог, що приносить удачу селищу, вже майже забутий — лишається тільки примара або домовик. Кобольд.

Тіні стало цікаво, хто ж це такий прибув на північ Вісконсина сто п’ятдесят років тому — дроворуб чи, можливо, картограф? Хто перетнув Атлантичний океан із Хінцельманом у голові?

Тоді дитина зникла, і кров зникла, і знову з’явився дідусь із пучком білого пуху на голові та гоблінською посмішкою. Рукави його светра все ще були мокрі від ванни, в яку він запхав Тінь, рятуючи життя.

— Хінцельмане? — залунав голос від вхідних дверей.

Хінцельман розвернувся. Тінь теж поглянув туди.

— Я прийшов сказати тобі, — сказав Чед Малліґан дуже напруженим голосом, — що крига скресла і чортопхайка потонула. Проїжджав місток і не побачив її там, от і подумав з тобою поділитися новиною. Якщо ти раптом ще не знав.

Він тримав пістолет дулом донизу.

— Привіт, Чеде, — сказав Тінь.

— Привіт, друже. Мені прийшло повідомлення, що ти помер за ґратами. Серцевий напад.

— Нічого собі! Здається, куди не йду, всюди вмираю.

— Чеде, він прийшов сюди сам, — почав Хінцельман. — І став мені погрожувати.

— Неправда, — відповів шеф поліції. — Я тут стояв у дверях останні десять хвилин, Хінцельмане. Я чув усе. Про мого татка. Про озеро.

Він пройшов до кімнати. Зброю не піднімав.

— Чорт забирай, Хінцельмане! Місто стоїть на цьому бісовому озері, його не можна не помітити. Воно — серце міста. Що я маю тепер робити?!

— Заарештуй його. Він погрожував мене вбити! — сказав Хінцельман, наляканий дідусь у занедбаній кімнатці. — Чеде, я такий радий, що ти прийшов.

— Ні, — відказав Чед Малліґан. — Ніхріна ти не радий.

Хінцельман зітхнув. Він схилився, ніби визнаючи поразку, а тоді раптом добув кочергу з коминка. Вістря пашіло жовтогарячим.

— Опусти зброю, Хінцельмане. Просто поволі поклади її та підніми руки вгору, щоб я їх бачив, а тоді стань обличчям до стіни.

Обличчям старого пройшла хвиля чистого жаху, і Тінь відчув би жаль до нього, якби не згадав сльози-крижинки на мертвій щоці Елісон Мак-Ґоверн. Тінь не відчув нічого. Хінцельман стояв непорушно. Не поклав кочергу. Не розвернувся до стіни. Тінь уже зібрався був підвестися і підійти до старого, взяти кочергу з його рук, аж той жбурнув розжарений шмат заліза у Чеда Малліґана.

Хінцельман кинув незграбно, ніби для проформи, а тоді хутко шугнув до дверей.

Чед відбив кочергу лівою рукою.

У тісному помешканні старого постріл пролунав оглушливо.

Вистачило одного пострілу в голову.

— Одягайся, — сухо кинув Малліґан. Його голос був тьмяним і неживим.

Тінь кивнув. Вийшов до сусідньої кімнати, відкрив сушарку, натягнув одяг. Джинси були ще вологими, але вдягати більше не було чого. Коли Тінь, повністю одягнений — крім пуховика, що спочивав десь в озерному мулі, і взуття, яке він також не міг знайти — повернувся до кімнати, Малліґан вже дістав з коминка кілька палаючих дровиняк.

— День на роботі не дуже вдалий, якщо коп має скоїти підпал, аби замести сліди вбивства, — похмуро пожартував Малліґан. Тоді позирнув на Тінь: — А тобі треба черевики.

— Я не знаю, де вони.

— Чорт забирай... — Тоді шеф поліції Приозер’я повернувся до трупа: — Вибачай, старий Хінцельмане.

Взяв тіло за комір і пряжку, розмахнувся назад і запустив обличчям прямо у коминок. Білий пушок затріщав і спалахнув, а кімнату оповив дух горілої плоті.

— Це було не вбивство. Це була самооборона.

— Я прекрасно знаю, що це було, — відрізав Малліґан категорично. Він уже розкидав палаючі дрова, що він їх дістав раніше, по