Американські боги - Ніл Гейман

— А вам не цікаво, що я робив там на кризі?

— Не моя справа, — стенув плечима Хінцельман.

— Знаєте, я дечого не розумію... — Тінь завагався, збираючи думки докупи. — Не розумію, нащо вам мене рятувати.

— Ну... Так мене виховали. Якщо бачиш людину в складній ситуації...

— Ні. Я не це маю на увазі. Ви ж убивали всіх цих дітей. Кожної зими. А дійшло це тільки до мене. Ви ж, певне, бачили, як я відчинив багажник. Чому б просто не залишити мене помирати?

Хінцельман похитав головою. Тоді в задумі почухав носа, похитався вперед-назад, ніби розмірковуючи.

— Ну... Це гарне запитання. Напевно тому, що я заборгував певній особі. Обіцяв їй. А людина годиться лише на те, на що годиться її слово.

— Середі?

— Ага, саме йому.

— Так, і тому він заховав мене у Приозер’ї. Саме тому мене тут ніхто не мав знайти.

Хінцельман помовчав. Зняв важку чорну кочергу з гачка на стіні і поворушив нею поліна, здійнявши розсип помаранчевих іскор.

— Це мій дім, — похмуро вичавив із себе старий. — Це хороше містечко.

Тінь допив каву. Поставив чашку на підлогу. Зусилля, яке для цього знадобилося, висмоктало всі сили.

— А скільки ви вже ти тут?

— Давненько.

— І ви викопали озеро?

Хінцельман зачудовано глипнув на Тінь.

— Так. Я викопав озеро. Вони називали це озерцем, коли я сюди дістався, але то був жалюгідний млинарський ставок біля джерельця. І струмок... — пауза. — Я зрозумів, що для таких, як я, ця країна — пекло. Вона нас пожирає. А я не хотів, аби мене пожерли. Тому я уклав угоду. Я дав їм озеро, і я дав їм достаток...

— І це коштувало їм по дитині щозими.

— Хороші діти, — повільно похитав сивою головою Хінцельман. — То все були хороші діти. Я вибирав тільки тих, що мені подобалися. Окрім Чарлі Нелліґана. Той малий був гнилим яблуком. Який то був рік? 1924? 25? Еге ж. Така була угода.

— Мешканці містечка... — запитав Тінь. — Мейбл. Маргарита. Чед Малліґан. Вони знають?

Хінцельман промовчав. Вийняв кочергу з вогню. Сантиметрів двадцять на її кінці приглушено світилися жовтогарячим. Тінь знав, що рукоять кочерги надто гаряча, аби за неї триматись, але, здавалося, Хінцельмана це не особливо турбувало. Він іще раз поворушив поліна. Поставив кочергу назад вістрям у вогонь. Тоді сказав:

— Вони знають, що живуть у хорошому містечку. І це коли кожне друге містечко в цьому окрузі, та, чорт забирай, у цілому штаті, котиться до дідька. Вони це знають.

— І це завдяки вам?

— Це містечко... Я турбуюся про нього. Тут не трапляється нічого такого, чого я не хотів би. Розумієте? Сюди не приїздять ті, кого я не хочу бачити. Саме тому ваш батько поселив вас тут. Він не хотів, щоб там, у світі, ви привертали до себе зайву увагу. Ото й усе.

— А ви його зрадили.

— Я його не зраджував. Він був шахраєм. Але я завжди дотримую свого слова.

— Я вам не вірю.

Хінцельман ображено подивився на Тінь. Посмикав себе рукою за сиве пасмо на скроні:

— Я дотримую слова.

— Не дотримуєте. Лора сюди приходила. Казала, щось її сюди покликало. І який дивний збіг обставин, Одрі Бартон і Сем Чорна Ворона опинилися тут в один вечір? Я більше не вірю у збіги. Сем Чорна Ворона і Одрі Бартон. Дві людини, які знали, хто я такий, і які знали, що є люди, що шукають мене. А якби їм не вдалося мене викрити, хто ще завітав би в Приозер’я, Хінцельмане? Мій старий тюремний охоронець, що вирішив уперше в житті порибалити на льоду? Лорина мати? — Тінь раптом зрозумів, що розлютився. — Ви хотіли, аби я забрався. Вам просто не хотілося мати справи з Середою, коли той дізнався б, що це ваших рук справа.

У відблисках вогню Хінцельман скидався радше на горгулью, ніж на біса.

— Це хороше містечко, — без своєї фірмової усмішки старий виглядав ніби восковий, ніби мертвий. — А ви могли привернути надто багато уваги. Це погано для містечка.

— Треба було залишити мене там, на кризі. Треба було залишити мене тонути в озері. Я відчинив багажник. Зараз Елісон ще примерзла до чортопхайки. Але лід розтане, її тіло випливе на поверхню. І всі захочуть перевірити, що ще ховається на дні. І знайдуть ваш сховок із дітьми. Мені здається, що деякі тіла досить добре збереглися.

Хінцельман нахилився і підняв кочергу. Він більше не вдавав, що ворушить нею поліна. Він тримав її, ніби меча, як рапіру, а сяйливий помаранчевий кінчик носився в повітрі. З нього курився димок. Тінь чудово усвідомлював, що він — напівголий, знесилений, незграбний — не має шансів захиститися.

— Хочете мене вбити? Вперед. Зробіть це. Я вже і так небіжчик. Я знаю, що це містечко належить вам: це ж ваш маленький світок. Але якщо ви собі думаєте, що мене тут ніхто не шукатиме, то зніміть рожеві окуляри. Це кінець, Хінцельмане. Так чи інак. Це кінець.

Хінцельман звівся на ноги, спираючись на кочергу, як на костур. Килим обвуглився і задимів там, куди він став розжареним вістрям. Позирнув на Тінь. У блідо-блакитних очах стояли сльози.

— Я люблю це містечко! І я люблю бути маленьким дивакуватим дідусем, розповідати байки, водити Тессі та рибалити з ополонки. Пам’ятаєте, як я вам казав, що справа не в рибі, яку ви приносите додому ввечері. Ви приносите додому душевний спокій.

Він навів кочергу кінчиком на Тінь. Тінь відчув жар від вістря, до якого було не більше півметра.

— Я міг би вас убити, — продовжив Хінцельманн, — я все можу виправити. Я робив це раніше. Ви не перший, хто склав два і два. Батько Чеда Малліґана теж допетрав. І я його виправив. Можу і вас виправити.

— Напевно. Але як надовго, Хінцельмане? На рік? На десять років? У них є комп’ютери. Вони не дурні. Вони помічають закономірності. Щороку зникає дитина. Вони прийдуть і перевернуть тут усе догори дном. Вони прийдуть по мене... А скажіть-но мені, скільки вам років?

Тінь обхопив диванну подушку і приготувався захищати нею голову: принаймні перший удар він зможе відбити.

Хінцельман залишався незворушним:

— Мені офірували дітей ще до того, як