Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Він мав на думці передгір’я поруч й їхньою фермою. Позбавлена рослинності вершина пагорба завжди здавалася йому ідеальним місцем для того, щоб побудувати там замок. Колись давно вони говорили про це з Рораном.

Міцний Молот кивнув:

— Гаразд. А якщо я не вернуся…

— Ми зробимо для тебе те саме.

— Ні-ні… Я не про це. Якщо я не… ти приглянеш за Катріною?

— Звичайно. Ти ж знаєш.

— Знаю. Але я все-таки повинен був спитати.

Якийсь час вони стояли й мовчки дивились один на одного.

— Чекаємо тебе завтра на вечерю, — озвався нарешті Роран.

— Я прийду.

Міцний Молот розвернувся й пірнув усередину намету, залишивши Ерагона на самоті. Вершник глянув угору на зірки — його серця торкнулась скорбота, так, ніби він утратив когось із близьких. Він постояв іще пару хвилин, а потім зайшов у тінь, сподіваючись, що темрява його прикриє, і рушив табором.

Вершник досить довго шукав намет, в якому жили Хорст і Елейн зі своєю маленькою донечкою Гоуп. Усі троє ще не спали, бо немовля чогось плакало.

— Ерагоне! — тихо вигукнув Хорст, коли побачив Вершника. — Заходь! Заходь! Після Драс-Леони тебе ніде не було видно! Як ти?..

Ерагон зайшов, присів і довго розповідав їм про свою подорож на Вройнгард — про все-все, окрім, ясна річ, Елдунарі. Гоуп нарешті заснула. Тоді Вершник попрощався й пішов у ніч.

За якийсь час він розшукав Джоуда. Той сидів і при світлі свічки читав якісь сувої. Його дружина Гелена вже спала. Коли Ерагон постукав і просунув голову всередину намету, чоловік з худорлявим обличчям спершу неабияк перелякався, та вже наступної миті впізнав Вершника, відклав свої сувої і вийшов з намету погомоніти з ним.

У Джоуда було багато питань, хоч Ерагон і не міг відповісти на всі. Про деякі речі він говорив тільки натяками, так, щоб Джоуд у загальних рисах уявляв собі те, що ось-ось мало відбутися.

Джоуд уважно слухав.

— На твої плечі,— сказав він, — лягає дуже великий тягар. Бром пишався б твоєю мужністю.

— Можливо.

— Ні-ні. Я в цьому впевнений… Якщо раптом ми більше не побачимось, ти повинен знати: я написав оповідання про все, що з тобою сталося, і про ті події, які призвели до цього… Не знаю, чи буде в мене можливість завершити його, але, гадаю, це було б непоганим доповненням до «Доміа абр Вірда».

Ерагон засміявся:

— У тебе буде те, що треба… До речі, якщо завтра ми обоє залишимося живими, я неодмінно розкажу тобі ще деякі епізоди, які зроблять твоє оповідання і докладнішим, і цікавішим.

— Я буду просити, щоб ти розповів мені геть усе.

Попрощавшись із Джоудом, Ерагон годину-другу поблукав табором, зупиняючись біля багать, де сиділи люди, гноми й ургали, які ще не пішли спати. Вершник трохи поспілкувався з кожним із воїнів, яких зустрічав, питав, чи добре з ними поводяться, співчував із приводу стертих від ходьби ніг та злиденного раціону, іноді жартував. Він сподівався, що його поява серед них здатна підняти бойовий дух, посилити рішучість і оптимістичний настрій у війську. Здається, тільки ургали, з якими він погомонів, були в чудовому настрої. Вони з насолодою чекали наближення битви, адже слава була для них понад усе.

Та не тільки це мав на меті Ерагон, спілкуючись із солдатами. Крім усього іншого, він хотів поширити неправдиві відомості. Щоразу, коли хтось питав Вершника про напад на Урубейн, він натякав, що вони із Сапфірою будуть перебувати в лавах батальйону, який атакуватиме північнозахідну частину міського муру. Вершник сподівався, що шпигуни Галбаторікса відразу ж передадуть ці дані своєму королю, як тільки звуки сурм розбудять Галбаторікса завтра зранку.

Він вдивлявся в обличчя тих, хто його слухав, і думав: а чи є серед них ті, хто служить Галбаторіксу? Ця думка не давала йому спокою. Вершник навіть спіймав себе на тому, що коли йде від одного багаття до іншого, то слухає кроки за своєю спиною.

Нарешті багаття залишилися позаду нього, і він рушив до намету, що стояв трохи осторонь від інших біля південного краю табору.

Ерагон постукав по центральному стовпу: раз, другий, третій… Відповіді не було. Тоді він постукав знову, на цей раз сильніше й довше. За мить почулося сонне бурчання й шурхіт ковдри. Вершник терпляче чекав, поки маленька ручка відсунула вхідну запону і вийшла Елва. Вона була вдягнена в темне вбрання, трохи завелике для неї, і навіть при слабкому світлі факела Вершник помітив, що її дрібненьке гостре личко явно невдоволене.

— Навіщо ти прийшов, Ерагоне? — спитала вона.

— Хіба ти не знаєш?

Її невдоволення стало ще сильніше:

— Нічого я не знаю, крім того, що в тебе є до мене якась невідкладна справа. Інакше навіщо ти будив би мене посеред ночі? Кажи вже, що там у тебе? Я не виспалась, тому для тебе краще, якби це було щось важливе.

— Так і є,— відповів Ерагон, — тільки вислухай уважно, будь ласка!

А потім Вершник говорив кілька хвилин, описуючи Елві свій план.

— Як бачиш, — сказав він на завершення, — без тебе він не спрацює. Ти — відправна точка, навколо якої все обертається.

Вона якось недобре засміялася:

— Яка іронія! Могутній воїн просить дитину допомогти йому вбити того, кого сам він убити не здатен.

— Так ти допоможеш?

Дівчинка мовчки дивилась униз, човгаючи своїми босими ніжками по землі. Мовчанка затягнулась.

— Якщо так, тоді все оце, — Ерагон кивнув убік табору й міста за ним, — скінчиться значно раніше. А потім тобі не доведеться терпіти так багато…

— Допоможу, — Елва тупнула ніжкою й пильно глянула на нього. — І не треба мене підкупляти. Я й сама збиралася допомогти, бо не хочу дозволити Галбаторіксу знищити варденів тільки тому, що ти мені не подобаєшся. Ти не такий уже й важливий, Ерагоне. Крім того, я обіцяла Насуаді й дотримаю свого слова, — вона підвела голівку: — Але є щось таке, про що ти не хочеш мені говорити. Ти боїшся, щоб Галбаторікс не дізнався про це до початку штурму. Щось…

Брязкіт ланцюгів перервав Елву.

На мить Ерагон розгубився, але потім зрозумів, що звук долинає з боку міста. Він поклав руку на меч.

— Іди приготуйся, — сказав він Елві. — Можливо, нам доведеться піти зараз же.

Не сказавши ані слова, дівчинка повернулась і зникла в глибині намету.

«Ти чуєш це?» — подумки спитав Ерагон Сапфіру.

«Так», — одразу ж відповів дракон.

«Якщо доведеться, зустрінемося біля дороги».

Брязкіт тривав іще якийсь час, потім пролунав якийсь глухий звук — і все стихло.

Принаймні як не прислухався