Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— Ти теж, — відповіла Арія.

Мати й дочка обнялись. А потім Ісланзаді глянула на Ерагона.

— Бережи її,— сказала королева, — благаю тебе, бо в неї немає ні дракона, ні Елдунарі, які б могли її захистити.

— Неодмінно, — в один голос відповіли Ерагон і Сапфіра прадавньою мовою.

Нарешті, все було обговорено й з’ясовано. Військова нарада закінчилась, і всі її учасники почали розходитися. Тільки Сапфіра та Ерагон залишились на місці. Сапфіра хотіла причаїтися за пагорбом аж до початку атаки, а Ерагон мав намір дочекатися темряви, щоб потім непомітно відвідати табір.

Першим пішов Роран, за ним Орик. Перед тим як піти, гном міцно обняв Ерагона.

— Ех, як шкода, що я не можу бути з вами, — скрушно похитав він головою.

— Я б теж хотів піти з тобою, — мовив Ерагон.

— Ну та нічого, — поплескав його Орик по плечу, — побачимось, коли все скінчиться, і хильнемо по барильцю меду на честь нашої перемоги. Ти ж не проти?

— Чекатиму з нетерпінням, — посміхнувся Вершник.

«Я теж», — озвалася Сапфіра.

— От і чудово, — кивнув Орик. — На тому й порішили. Ні, забув… Іще одне: спробуй зробити так, щоб Галбаторікс не взяв над тобою гору, бо тоді я вважатиму справою честі піти вслід за тобою…

— Ми будемо обережні,— посміхнувсь Ерагон.

— Дуже сподіваюсь на це, тому що навряд чи я годжуся на щось більше, ніж посмикати Галбаторікса за ніс.

«Хотіла б я це побачити», — сказала Сапфіра.

— Ну, що ж… Нехай боги охороняють тебе, Ерагоне, і тебе, Сапфіро.

— І тебе, Орику, сину Тхріфка…

Орик іще раз поплескав Ерагона по плечу й рушив до свого поні, якого прив’язав іще перед нарадою до куща.

Ісланзаді й Блодхгарм так само пішли. Залишилися тільки Джормандер і Арія, які ще й досі про щось розмовляли. За кілька хвилин намет покинув і Джормандер. І тільки Арія не поспішала прощатися. Ерагонові здалося, що вона хоче поговорити з ними на самоті.

І дійсно, коли всі нарешті пішли, ельфійка пильно глянула на Ерагона й Сапфіру.

— Здається, — сказала вона, — ви не про все тут розповіли… З вами точно щось сталося. Признавайтесь, про що ви не хотіли говорити в присутності Орина, Джормандера… і моєї матусі?

— А чому ти про це питаєш? — здивувався Ерагон. Арія трохи помовчала.

— Тому що ви обоє змінились, — відповіла вона. — Це через Елдунарі чи через щось таке, що з вами сталося під час бурі?

— Та ні,— сказав Ерагон, вражений проникливістю ельфійки, а потім, перезирнувшись із Сапфірою, додав:

— Тепер ми знаємо наші справжні імена.

Очі Арії зробилися великі-великі:

— Правда?.. І ви… задоволені ними?

«Майже», — відповіла Сапфіра.

— Тепер ми знаємо наші справжні імена, — повторив Ерагон. — Ми знаємо, що земля кругла. А ще під час польоту Умарот та інші Елдунарі поділилися з нами безліччю своїх спогадів, — він трохи сумно посміхнувся. — Не можу сказати, що ми зрозуміли геть усе, але завдяки їм речі стали здаватися нам… інакшими.

— Ясно, — тихо мовила Арія. — Ти думаєш, що ці зміни на краще?

— Думаю, так. Сама по собі зміна не є чимось добрим чи поганим, а от знання завжди знадобляться.

— А важко було відшукати справжні імена? — знову спитала ельфійка.

Ерагон розповів їй, як вони це зробили, а ще він згадав про всілякі дивні створіння, з якими їм довелося зіткнутися на острові Вройнгард. Здається, вони дуже зацікавили Арію.

І поки Вершник говорив про них, він раптом подумав про одну річ: а чи не сказати Арії своє справжнє ім’я? Ця думка збентежила Вершника, і він звернувся за порадою до свого дракона.

«Це конче необхідно?» — спитала Сапфіра.

«Гадаю, що так».

«Тоді роби, як знаєш, якщо тільки вона погодиться».

Отож, коли розмову про Вройнгард було завершено, Ерагон глянув Арії в очі й сказав:

— Хочеш почути моє справжнє ім’я? Мені б хотілося поділитись ним з тобою.

Якусь мить ельфійка мовчала, а потім тихо сказала:

— Ні! Тобі не слід говорити його ані мені, ані будь-кому іншому. Особливо тепер, коли ми так близько до Галбаторікса. Він здатен витягти його з мого розуму. А крім того, своє справжнє ім’я можна сказати лиш тому… тому, кому ти найбільше віриш.

— Я вірю тобі.

— Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього — це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.

— Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.

— Те, що ти пропонуєш, Ерагоне… Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.

— Я знаю.

Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.

— Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар, — після тривалої мовчанки сказала вона. — Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні… Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон, — це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.

Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.

— Добре, як скажеш, — мовив він.

— Дякую, Ерагоне.

— А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? — за якусь мить спитав Вершник.

— Ні.

— Навіть своїй матері?

Вона скривилась:

— Ні.

— А ти знаєш його?

— Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю?

Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.

— І давно ти його дізналася? — спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:

— Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі… На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма — сумніваюсь,