Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

На наступний день розпогодилося. З дахів, втім, ще капала вода. Вночі, коли Річард разом з Іцхаком ще тягав болванки, Ніккі натягнула між рядами мотузку, яку Річард носив в мішку, і розвісила сирі речі. До ранку велика частина більш-менш висохла.

Вони спали на дерев'яних підставках — щоб не спати в бруді. Все тут смерділо залізним пилом і було вкрите тонкою чорною плівкою. Зігрітися на складі було нічим. У розпорядженні була лише лампа, залишена їм Іцхаком, біля якої Ніккі могла погріти хоча б руки. Вони спали, не знімаючи мокрого одягу. Але до ранку і він більш-менш просох.

Більшу частину ночі Ніккі не спала, а, гріючи руки біля лампи, спостерігала в її світлі за сплячим Річардом, розмірковуючи про його сірі очі. Вона отримала шок, побачивши їх вираз на підприємстві батька. І вони викликали потік спогадів.

На світанку Річард прочинив двері складу рівно настільки, щоб можна було вислизнути назовні, і витягнув на вулицю їхні речі. Небо над містом здавалося іржавим. Залишивши Ніккі доглянути за речами, він повернувся, щоб замкнути двері зсередини. Вона чула, як він забирається всередині складу до вікна. Потім він зістрибнув на землю.

Коли нарешті прибув Іцхак з черговою партією залізяк, Річард з Ніккі чинно сиділи біля дверей складу. Коли фургон проїхав повз них у двір і зупинився перед подвійними дверима, Ніккі побачила, що кіньми править вчорашній візник.

Довгий візник підозріло подивився на них.

— Це ще що? — Запитав він Річарда.

— Пробачте, що турбую, — вимовив Річард, — але я просто прийшов сюди раніше, до відкриття складу, щоб дізнатися, чи не знайдеться у вас якоїсь роботи?

Іцхак глянув на Ніккі і побачив, що вона просохла. Він поволі подивився на замкнені двері і зрозумів, що Річард стримав слово і позбавив його від можливих неприємностей.

— Ми не можемо наймати працівників, — відповів візник. — Вам потрібно піти в контору і занести себе в списки. Річард зітхнув.

— Зрозумів. Що ж, дякую вам, панове. Піду спробую щастя. Доброго вам дня.

Ніккі вже навчилася розпізнавати по голосу Річарда, коли він щось затіває. Він подивився в один кінець вулиці, потім в інший, ніби ніяк не міг збагнути, що йому робити. Він явно щось задумав. Схоже, він давав Іцхаку можливість розплатитися за допомогу більш істотно, ніж він вже розплатився. Адже той надав учора ввечері Річарду можливість перетягати вдвічі більше залізяк, ніж переніс сам. І Річард жодного разу не заперечив. Іцхак відкашлявся.

— Стривай-но. — Він зліз з фургона, щоб відкрити двері складу, але призупинився біля Річарда. — Я старший вантажник. Нам потрібна ще одна людина. У тебе начебто міцна спина. — Носком чобота він намалював у багнюці план. — Рушай у контору он туди, — тицьнув він пальцем через плече, — вниз по вулиці, до третього повороту, потім направо ще шість вулиць. — Він намалював у багнюці X. — Там і контора. Занеси себе в списки.

Річард, посміхаючись, схилив голову.

— Я так і зроблю, пане.

Ніккі знала, що Річард відмінно пам'ятає, як Іцхака звуть, але він спеціально для візника, якому не довіряв після того, як той минулої ночі кинув свого напарника, зображував, що незнайомий з ним. Чого Річард не розумів, так це того, що візник поступив так, як повинен був поступити. Забороняється брати на себе роботу, яка належить іншим. Це злодійство. За вантаж відповідає вантажник, а не візник.

— Піди спершу запишися в робочий осередок вантажників, — сказав Іцхак Річарду. — Заплати внесок. Це в тому ж будинку. Потім запишися в список на роботу. Я входжу в міську робочу комірку, яка представляє ревізійну комісію нових претендентів. Сиди там і чекай зовні. Пізніше, на зборах, я висловлюся за тебе.

Візник сплюнув.

— Навіщо тобі це треба, Іцхак? Ти навіть не знаєш цього малого.

Іцхак зиркнув на візника.

— Ти бачив по коридорах хоч одного такого здорованя, як цей хлопець? Нам потрібен на склад ще один вантажник. Ми тільки що втратили одного і потрібна заміна. Ти що, хочеш, щоб я повісив собі на шию якогось худого діда, за якого мені самому доведеться все робити?

— Навряд чи! — Заіржав візник.

— До того ж глянь на його молоду дружину, — вказав Іцхак на Ніккі. — Тобі не здається, що їй не завадило б наростити трохи м'яса на кістках? Начебто б цілком славна молода пара.

Візник знову сплюнув.

— Та начебто. — Іцхак, рушивши до дверей, недбало ляснув Річарда по плечу.

— Будь там.

— Буду. — Іцхак призупинився і озирнувся.

— Зовсім забув. Тебе звати ж як?

— Річард Сайфер. Кивнувши, Іцхак повернувся до дверей.

— Я Іцхак. До вечора, Річард Сайфер. І не здумай підвести мене, чуєш? Якщо виявиться, що ти ледар і підведеш мене, я кину твою жалюгідну шкуру в річку з залізякою на шиї.

— Я не підведу, Іцхак, — посміхнувся Річард. — Я добрий плавець, але не настільки.

Крокуючи по брудній дорозі в пошуках якої-небудь їжі, перш ніж відправитися в контору і встати в чергу на роботу, Річард запитав:

— Щось не так?

Ніккі з огидою похитала головою.

— Звичайним людям не щастить так, як тобі, Річард. Звичайні люди страждають і борються за виживання, а тобі твоя удача підносить роботу на блюдечку.

— Якщо це удача, — запитав Річард, — то з чого це у мене спина розламується після перенесення всіх цих залізяк на склад?