Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

Попкорн уже перестав потріскувати. Він налив вина, якого я не торкнувся. За звечорілим вікном невпинно падав сніг, так наче хтось дихав.

— Чому? — запитав я. — Чому оте бажання виникло в моїй голові? Якщо ти не говорив цього, то що говорило?

І справді, міркував я, що? І хто ми? Двоє самотніх споночілих письменників, приятель, котрий зостався у мене переночувати, двоє давніх друзяк, охочих до баляндрасів і судів-пересудів про різну чортівню, котрі побували чи не на всіх можливих дивоглядствах на кшталт дощок Уїджа, карт Таро і телепатичних сеансів, і весь цей громаджений роками їхньої щирої дружби непотріб вони залюбки пересипали кпинами, жартами і помірними пустощами.

Але сьогодні цей сніг, роздумував я собі, скасовує жарти, стирає посмішки. Сніг — ти лише глянь! — хоронить наш сміх…

— Чому? — запитав Чарлі у мене за спиною, смакуючи вино і поглядаючи то на червоно-зелено-сині вогники різдвяного деревцяти, то на мою потилицю. — Чому бажання саме в сьогоднішню ніч? Ну, це ж бо ніч напередодні Різдва, так? Через п’ять хвилин народиться Христос. Народження Христа і зимовий сонцеворот — і все в один тиждень. Цей тиждень, ця ніч доводять, що Земля не помре. Зима дійшла до межі своєї темряви і тепер починає тягнутися до світла. Це щось особливе. Це неймовірно.

— Так, — проказав я, і подумав про ті незапам’ятні часи, коли серця печерних людей завмирали з настанням осені й зникненням сонця, і людиноподібні мавпи плакали, допоки світ не повертався зі снігової сплячки і якогось чудового ранку не прокидалося раніше сонце, і світ вкотре не порятовувався, хай і на короткий час. — Так.

— Отже, — Чарлі наче прочитав мої думки і пригубив іще вина, — Христос завжди провіщав весну, хіба ні? Посеред найдовшої в році ночі Час похитнувся, Земля здригнулася і народився міф. І що прокричав міф? З Новим роком! Господи, так, перше січня не є днем нового року. День народження Христа є ним. Його дихання, солодке, немов конюшина, торкається наших ніздрів й обіцяє весну відразу ж по опівночі. Глибоко вдихни, Томасе!

— Закрий рота!

— Чому? Ти знову чуєш голоси?

«Так! — Я повернувся до вікна і навіжено помислив. — Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»

— Томе, — Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.

«Невже цей час настільки особливий? — розмірковував я. — І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»

Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.

— Не треба, — сказав Чарлі.

Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.

— Томе, — видихнув Чарлі, — заради Бога!

Так, заради Бога, подумав я, і сказав:

— Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…

— Ні! — Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.

— … будь ласка, мій тато ожив.

Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.

— О, Томасе… — застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. — О, Томе!

Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.

Вхідні двері розчинилися навстіж.

Сніг упав на нас зливою.

— Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.

— Здійснилося? — Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.

— Не йди, Томе, — сказав Чарлі.

Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!

— Томе, повернися! — Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. — О Господи, не треба!

Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де він! Якщо це мені даровано! Якщо моє бажання здійснилося! Я знаю, де він!» І нараз в усьому засніженому місті задзвонили, заспівали, забамкали різдвяні дзвони. Вони оточили мене, гнали мене, притягували мене, а я щось викрикував, тамуючи своє шаленство снігом.

«Дурень! — думав я. — Він же мертвий! Повертайся!»

Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?

Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.

Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.

Кладовище.

Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.

Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.

І тут до мене дійшло: див не буває.

І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось відбулося…

Він згадав.

І розпружився. Він згадав, як тремтіло його тіло, як завмерло його кволе серце, як зачинилися двері у вічну ніч.

Він дуже спокійно стояв у мене в руках, під його тремтячими повіками миготіли в голові якісь гротескні образи. Напевно, він запитав себе оте найстрашніше:

«Хто зробив це зі мною?»

Він розплющив очі. Відтак пильно глянув на мене.

«Ти?» — запитав він.

«Так, — подумав я. — Я хотів, щоби ти ожив цієї ночі».

«Ти!» — плакало його обличчя і тіло.

А потім, напівголосно, останнє запитання:

«Навіщо?…»

Тепер підійшла моя черга завмерти у роздумах.

І справді, навіщо я так учинив з ним?

Як мені вистачило серця забагнути такої страшної, болісної зустрічі?

Що мені тепер робити з цим чоловіком, із цим чужинцем, із цією ветхою, приголомшеною і переляканою дитиною? Невже я прикликав його лише для того, щоби повернути назад у землю, в могилу, у страхітні сни?

Чи я хоча би помислив про наслідки? Ні. Чистий імпульс жбурнув мене з дому на це цвинтарне поле, як легкомисний камінь до легкомисної мети. Навіщо? Навіщо?

Оцей старий чоловік, котрий був моїм татом, тепер, тремтячи, стояв у снігу і чекав на мою нікчемну відповідь.

Я, наче дитина, не міг спромогтися навіть на слово. Якась частина мене знала правду, яку