Американські боги - Ніл Гейман

— Вгадуйте.

— Що?

— Я не буду працювати на людину якій щастить менше, ніж мені. Вгадуйте.

— Орел.

— Вибачайте, — Тінь відкрив монету не дивлячись. — Решка. Я обвів вас круг пальця.

— Проти брудної гри перемогти найпростіше, — Середа насварився пальцем на Тінь. — Глянь уважніше на свого четвертака.

Тінь опустив очі. Орел.

— Завалив трюк... — промовив він збентежено.

— Не наговорюй на себе. Мені просто щастить. Більше, ніж будь-кому — старий вишкірився, а тоді підняв очі: — Одінова борода, які люди! Свіні-Вар’яте, вип’єш із нами?

— Лікер з колою, без льоду тільки так! — озвався голос з-за Тіневої спини.

— Піду поговорю з барменом, — Середа встав і почав пробиратись до барної стійки.

— Ви не спитаєте мене, що я питиму? — крикнув Тінь йому вслід.

— Я і так знаю, що ти питимеш, — озвався той від барної стійки. Петсі Клайн з музичного автомата знову затягнула Walkin’ after Midnight.

Чоловік, який замовив лікер з колою, всівся біля Тіні. Він носив коротку руду борідку. На ньому була джинсівка, вкрита яскравими латками, а під джинсівкою — поплямована біла футболка з написом:

Якщо річ не з’їси, не вип’єш,

не скуриш чи не винюхаєш...

то й нахуй таку річ!

На голові — бейсболка, на якій ще один напис:

Я любив одну жінку,

вона вийшла заміж за іншого...

і була моєю маман!

Він розірвав пом’яту пачку «Лакі Страйк» брудним нігтем, взяв цигарку, ще одну запропонував Тіні. Той на автоматі ледь не взяв — він не курив, але цигарки так зручно вимінювати на щось інше, — аж тут до нього дійшло, що він більше не в тюрмі. На волі цигарки можна купити де і коли забажаєш. Тінь похитав головою.

— Значить, працюєш на того гаврика? — п’яним той не був, але і тверезим його назвати не повертався язик.

— Схоже на те.

Рудобородий прикурив цигарку:

— Я лепрекон.

Тінь не всміхнувся. Натомість поцікавився:

— Коли так, хіба ти не мав би пити «Гіннесс»?

— Стереотипи, — махнув рукою Свіні. — Вчися думати сам, а не схемою. В Ірландії набагато більше всякого, ніж той нещасний «Гіннесс».

— А ще ти говориш без акценту.

— Так я і живу тут вже стоп’ятсот блядських років.

— Тобто ти таки народився в Ірландії?

— Я ж тобі сказав. Я лепрекон. Де я мав народитися — в грьобаній Москві?

— Певно, ні.

Середа повернувся з трьома склянками у своїх лаписьках:

— Лікер із колою для тебе, Вар’яте Свіні, дружище, і «Джек Деніелз» для мене. А для тебе, Тіне, — ось це.

— Що воно таке?

— Покуштуй.

У склянці було щось іржаво-золотисте. Тінь відпив і відчув дивну суміш кислого і солодкого. Напій однозначно був алкогольним, але із незвичними домішками. Тінь подумав про шмурдяк, який гнали в тюрмі з гнилих фруктів, хліба і води та лишали бродити у смітнику, — але те, що він пив зараз, мало вишуканіший, солодший і безмежно дивніший смак.

Тінь невпевнено сьорбнув іще раз. Певно, вирішив він, це був присмак меду. Один із присмаків.

— Смакує, як розсіл. Як підсолоджене вино з солоних огірків.

— Воно смакує, як сеча п’яного діабетика, — кивнув Середа. — Терпіти не можу цю гидоту.

— То чого ти мені її приніс? — резонно поцікавився Тінь.

Середа спрямував на нього погляд своїх різнокольорових очей. Тінь зметикував, що одне з них було скляне, але ніяк не міг визначити, яке саме.

— Я частую тебе медом, бо така традиція. А нині момент вимагає традиційності, тож видобуваємо її звідки можемо. Треба скріпити нашу угоду.

— Але ми не укладали ніякої угоди!

— Певно що уклали. Я тебе наймаю. Ти боронитимеш мене. Ти переправлятимеш мене з місця на місце. Іноді ти для мене вивідуватимеш — будеш ходити до певних місць і ставити певні запитання. Ти будеш мені за попихача. У виняткових випадках, і лише у виняткових випадках, ти будеш кривдити тих, кому треба завдати кривди. У малоймовірному випадку моєї смерті ти чуватимеш над моїм тілом. Натомість моїм обов’язком буде задовольняти всі твої потреби в межах розумного.

— Він шахрує з тобою, — гикнув Вар’ят Свіні, скубаючи колючу руду бороду. — Він пройдисвіт.

— І дурному ясно, що я пройдисвіт, — відмахнувся Середа. — Тому мені потрібен хтось, хто чесно пильнуватиме моєї вигоди.

Пісня в музичному автоматі закінчилася, всі розмови на мить затихли, і в барі запанувало безгоміння.

— Я десь чув, що такі моменти, коли всі замовкають одночасно, трапляються тільки за двадцять до або двадцять по якійсь годині, — сказав Тінь.

Свіні тицьнув пальцем в бік барної стійки — над нею, затиснутий у здоровенних, байдужих зубиськах опудала алігатора, висів годинник і показував двадцять на дванадцяту.

— Ну от, — знизав плечима Тінь. — Якби в дідька знати, чому так.

— Я знаю, — відказав Середа.

— То може, ти поділишся цим знанням з усіма?

— Одного дня можливо й поділюся... А може й ні. Пий свій мед.

Тінь залпом заковтнув те, що лишалось у склянці.

— Можливо, це пійло смакувало б краще, якби додати льоду.

— А може й ні. Гидотна штука.

— Та стопроц, — вставив свої п’ять копійок Свіні. — Панове, уклінно прошу мене вибачити, але я усвідомив, що мене спіткала непереборна і нагальна потреба гарненько відлити.

Він підвівся і рушив геть. Оце жердина, зачудувався Тінь, просто неймовірно високий чоловік! Добряче за два метри.

Офіціантка шурнула ганчіркою по столу і забрала порожні тарілки. Випорожнила і попільничку Свіні, а тоді запитала, чи питимуть вони ще щось. Середа сказав їй принести те саме для всіх, але до напою Тіні вкинути кілька кубиків льоду.

— У будь-якому випадку, — продовжив він так, ніби лепрекон його не перебивав, — тепер ти знаєш, чого я вимагатиму, якщо ти працюєш на мене. А ти вже, без сумніву, працюєш на мене.

— Отже, такі твої умови. Не хочеш почути мої?

— Ніщо не сповнить мене більшою радістю.

Офіціантка принесла напої. Тінь сьорбнув свій мед із льодом. Якщо лід і змінив щось, то тільки на