Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Вам боляче? — спитала я і ледве встигла підобгати ноги, коли він таки відштовхнув ліжко й кинувся до мене.

Раз, два, три.

Найважче було повитягати їх у коридор.

— Як спалося?

— Чудово. Дякую.

— Справді?

— Так, — сказала я.

Мій добрий Бойовий Робот приніс мені сухарик.

Мій Добрий Лікар спробував зламати мені носа.

Вони вирішили вилікувати мене працею. Це називалося трудотерапією.

Нас вивели в огороджений бетонним парканом двір, до величезної клумби, і, підбивши під коліна, змусили плазувати навколішки та вибирати з землі біле коріння трави, плазуючи серед останніх осінніх жоржин.

Поряд зі мною рачкував чоловік. Щойно вітер починав гойдати голівками квітів, він запитував:

— Вона повернеться до мене?

— Так, — кивали квіти.

— Ні, — заперечували інші, похитуючись з боку на бік.

Йому було сорок, як дружина пішла. Він кохав її. Він зрозумів це, коли спорожніла квартира, коли, повернувшись з роботи, він поставив на долівку пакети з їжею і зайшов до кімнати. Ані записки, ані телефонних дзвінків. І він, покинувши все, два тижні намагався знайти її — витрусив на підлогу відро зі сміттям і склеював сторінки записника, оті що їх вирвала дружина, коли вирішила розпочати нове життя.

Він був певен: вона пішла до іншого. Він сипав прокльонами, плакав і шепотів, гадаючи, що вона почує:

— Повернися. Я благаю тебе. Я не можу без тебе.

Порожні полиці, порожній флакон з-під лаку біля дзеркала у ванній, одяг, який вона ніколи не надіне, ліжко, у якому вона вже ніколи не лежатиме.

Її подруга, чужа для нього людина, подруга, якої він ніколи не знав, прийшла увечері, і, посміхнувшись так, ніби його горе було саме її перемогою, сказала, що Олена попросила її забрати дещо з речей, які не змогла взяти з собою.

— Як вона? Де вона? — запитував він.

— У неї все гаразд. Вона щаслива.

Він пиячив цілу вічність. Він покинув усе. Він помер. І продовжуючи пити, він навчився розмовляти сам із собою, почав боятися темряви, і майже щовечора сидів за кухонним столом та запитував сам себе:

— Вона повернеться до мене?

— Так, — відповідала голка на червоному шнурку.

Він радів:

— Коли?! Вона зрозуміє, що все ж таки кохає мене?! Вона мене проситиме, щоб я вибачив їй?! — питання, на які можна відповісти «так» або «ні».

— Агов! — гукнув мені санітар. — Уставай, до тебе прийшли!

Я підвелася, і він завів мене в корпус до батьків, що вирішили мене відвідати.

Мачуха і вітчим одягнені стримано, він підтримує її під лікоть і всяк раз зітхає, коли вона притуляє до очей хустинку.

Побачивши їх, я спробувала показати свою безмежну радість, отож пробекала:

— Е-е-е!

— Що ж це ти з собою зробила? — сказала мені мачуха.

— Е-е-е, — я спробувала поцілувати її.

— Заспокойся, — сказав вітчим.

Я спробувала поцілувати його:

— Ти все пустуєш?

Я зігнулася, мов уражена хронічним дитячим паралічем, закинула голову і потрусила скорченими руками з по-справжньому божевільним:

— Е-е-е.

— Ну, начувайся, — сказав вітчим. Він знову ненавидів мене. — Ти сама цього хотіла.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула моя названа мати.

Вони завжди намагалися бути такими, як усі, і жодного разу їм це не вдавалося. От і зараз вони вирішили, що буде краще зустрітися зі мною в кімнаті для побачень. За одним із пригвинчених до підлоги столів.

За одним ми, а за другим — жінка з бездумними очима та її стомлений брат.

Колись вона так боялася його втратити, адже він був кращий за всіх. Найкращий на цій землі. Вона була на все згодна, і кожна близькість із ним була для неї випробовуванням на ніжність і жертовність. Вона згодна була на все. Все-все-все.

І якось