Танок з драконами - Джордж Мартін

— Кров текла з його нутрощів, — пояснила Галацца Галаре.

— Ми не можемо бути певні, — закінчила Еццара, — та може статися, Меєринові загрожує гірша небезпека, ніж юнкайські списи.

— Ми мусимо молитися, — мовила Зелена Грація. — Боги надіслали нам того чоловіка. Він прибув буревісником. Це знак.

— Знак чого? — запитала Дані.

— Лиха та руїни.

Але їй не хотілося вірити.

— Лише одна людина. Поранена стрілою в ногу. Принесена до нас кобилою, не богами.

«Бліда кобила.» Дані рвучко підвелася.

— Дякую всім за поради і турботу про того бідолаху.

Зелена Грація поцілувала Дані пальці, перш ніж відкланятися.

— Ми молитимемося за Астапор.

«І за мене. Благаю, моліться за мене, превелебна пані.» Якщо Астапор програв, Юнкаєві ніщо не завадить обернути очі на північ.

Даянерис обернулася до пана Барістана.

— Вишліть гінців у пагорби. Хай знайдуть моїх кревноїзників. Відкличте звідти також Бурого Бена і «Других Синів».

— А «Буревісників», ваша милосте?

«Дааріо.»

— Так. Так.

Лише три ночі тому їй наснилося, як Дааріо лежить мертвий при дорозі, витріщаючись наосліп у небо, а над трупом його сваряться гайворони. Іншими ночами вона неспокійно перекидалася у ліжку, бо уявляла, як він зрадив її, як колись зрадив полковників у «Буревісниках». «І приніс мені їхні голови.» А раптом тепер він повів свій полк назад до Юнкаю — продати царицю за дзбан золота? «Ні, він такого не зробить! Нізащо! Адже так? Адже справді?»

— «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців.

Першими повернулися «Другі сини» — за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин.

Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом.

— Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене.

Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив:

— Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть.

— То приведіть їх.

Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець.

— Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця.

— Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню.

— То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури.

— Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані.

Голову підняла ткаля.

— Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся.

«Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.»

— За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах.

— А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.»

«Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.»

Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього.

— Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі.

Тут втрутився старий муляр:

— Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки.

— Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів.

— І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині.

«Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.»

— А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді?

— Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали.

— І все ж ви втекли, — мовив Голомозий. — Як це сталося?

Відповів йому старий.

— Моє ремесло — мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш